Please note, this is an approximate translation provided by Google Translate

Краще пізніше, ніж ніколи: Україна позивається до Міжнародного Суду ООН.

Українська

          Після двох з половиною років загальної риторики нарешті спостерігаємо просування у підготовці юридичного протистояння з Росією. МЗС України оприлюднив алгоритм дій щодо позовів до Міжнародного Суду ООН у зв’язку з фінансуванням РФ тероризму на Донбасі та фактами дискримінації кримських татар в анексованому Криму. При поверховому знайомстві запропонована МЗС досудова тактика виглядає привабливою, оскільки прогнозує винесення рішень на користь України одним з найбільш авторитетних міжнародних судових органів. 
          Насправді ж позови до Міжнародного Суду ООН хоча і містять важливу для нашої держави політико-іміджеву складову, не можуть гарантувати Україні не лише потрібного рішення, але й взагалі судової перспективи. У підсумку результат може виявитися неспівставним з витраченими ресурсами і заявленими очікуваннями. 
          По-перше, для визнання справи прийнятною Міжнародний Суд ООН відповідно до п.1 ст.40 Статуту має пересвідчитись у наявності двох елементів: сторін і предмету спору. При цьому судова практика виходить з того, що предмет спору артикулюється сторонами і тлумачиться ними однаково. Саме з такої презумпції виходив Міжнародний Суд ООН, приймаючи в середині нульових до розгляду справу “Румунія проти України”. З оприлюдненої МЗС інформації випливає, що Росія не визнає ні предмету спору, ні себе стороною спору. Це може становити серйозну перешкоду для вирішення питання про прийнятність Судом справи до розгляду. 
          По-друге, якщо Україна збирається звернутись до Міжнародного Суду ООН одноосібно, зокрема, з метою встановлення факту порушення міжнародного права та відшкодування спричинених цим порушенням збитків, то в принципі така процедура передбачена п.2 ст.36 Статуту. Але тоді виникає питання, навіщо МЗС задіяв процедуру попередніх українсько-російських переговорів, оскільки такі переговори є обов’язковою передумовою спільного рішення сторін про передачу спору до Міжнародного Суду ООН. Логіка тут, відверто кажучи, не проглядається.
          По-третє, незрозуміло, в якому форматі в умовах українсько-російського військового протистояння МЗС спромігся провести аж 7 (5+2) раундів двосторонніх переговорів з РФ. Адже невизнання Росією спору як такого взагалі позбавляє подібні переговори сенсу. Мимоволі виникає підозра, що повноцінних переговорів з країною-агресором як передумови звернення до Міжнародного Суду ООН не було і не могло бути за визначенням. Хотілося б почути з цього приводу від нашого зовнішньополітичного відомства додаткові роз’яснення.
          Крім того, викликає запитання і запропоноване МЗС формулювання одного з двох позовів, а саме “щодо фінансування РФ тероризму на Донбасі”. Скоріш за все без широкого міжнародного визнання так званих “ДНР” і “ЛНР” терористичними угрупованнями Міжнародний Суд ООН навіть за умови прийнятності справи не буде готовий ухвалити більш менш консолідоване рішення на користь України. На цьому, а також на питанні надання нового дихання резолюції стосовно забезпечення територіальної цілісності України сьогодні доречно було б зосередити зусилля нашої делегації в Генеральній Асамблеї ООН.
          Нарешті позовні заяви щодо Донбасу і Криму не слід подавати в пакеті. Починати треба з Криму, оскільки це питання з формально-юридичної точки зору простіше і має більше шансів бути вирішеним на користь України, зокрема, в плані кваліфікації злочинних дій з боку Росії, а також перспективи відшкодування Україні завданих анексією Криму матеріальних збитків.


          Олександр Купчишин

          Віце - президент УАЗП

          Надзвичайний і Повноважний Посол

Поділитися

Коментар