Please note, this is an approximate translation provided by Google Translate

Випробування на міць, або Портрет епохи в інтер’єрі

Українська
Завдяки спогадам Володимира Хандогія читач має чудову нагоду зазирнути за куліси, за якими творилася й твориться історія
 

Автор - Олександр Божко

Спогади знаного українського дипломата, Надзвичайного і Повноважного Посла України Володимира Хандогія «Дипломатичні сюжети: Невигадані історії кар’єрного дипломата» помітно вирізняється серед книжок цього популярного жанру своєю загостреною полемічністю. Зрештою, це можна зрозуміти. Відкликаний влітку 2014 р. з посади Надзвичайного і Повноважного Посла у Великобританії, він, не отримавши від міністра жодних пропозицій, прийняв рішення піти у відставку. І це тоді, коли в його віці, здавалося б, ще працювати й працювати.

Але насправді книжка не про критичне ставлення до помилок «команди молодореформаторів», що прийшла в Україні до влади на гребені революційної хвилі. Вона — про непростий, але важливий радянський період «фантомної дипломатії», який ліг міцною цеглиною в підмурок українського державотворення. Коли вихованці Міністерства закордонних справ колишньої УРСР, маючи вже напрацьований досвід багатосторонньої дипломатії, забрали на свої плечі основний тягар забезпечення зовнішньополітичних інтересів молодої незалежної країни. І читати про це, маю зізнатися, по-справжньому цікаво, бо «сюжети» його виписані із знанням справи, де особисте тісно переплітається із розповідями про події знакові для нашої країни. При чому, оповідаючи про минуле, автор вдається до неочікуваних ретроспекцій, паралелей із сучасністю. Наприклад, торкаючись «кримської кризи» 1993 р., він не оминає і принципових оцінок прорахунків, у тому числі кадрових, «українських керманичів з приставкою «в.о.», які навесні 2014-го року приймали вікопомні для України рішення. На думку знаного дипломата, якби вони у свій час «діяли так само рішуче, як Кравчук у 1993 р., або Кучма у 2003-му під час конфлікту навколо Тузли, то, можливо, сьогодні ми б жили в іншій країні. І хоча то був наш перший досвід реагування на ситуації, пов’язані з претензіями нашого північного сусіда на територіальну цілісність України, він заслуговує на те, щоб про нього пам’ятали. Інституційна пам’ять в дипломатії, — наголошує автор, — це основа успіху». (с.483).

До речі, мотив необхідності збереження інституційної пам’яті в книжці зринає постійно. А в тому, що проблема ця актуальна для теперішнього Міністерства закордонних справ України, автор більш ніж переконаний. Так, на його думку, «через бездумні псевдолюстраційні заходи втрачено унікальний кадровий резерв української дипломатичної служби. І все це робилося в ім’я створення «нової європейської дипломатичної служби». Ті, хто причетний до міжнародної діяльності, мабуть, здогадалися, що йдеться про звільнення 2014 р. з дипломатичної служби цілого грона досвідчених українських дипломатів, передусім послів у ключових європейських столицях. Для багатьох це справді стало повною несподіванкою, бо якихось звинувачень в їхній нелояльності до нової влади чи, тим більше, в профнепридатності їм не було пред’явлено. Між тим, саме на цей період нашій дипломатії, погодьмося, відчутно бракувало їхнього досвіду і виваженості в прийнятті важливих для нашої країни рішень.

В книжці присутнє розуміння автором надважливого значення МЗС України в системі координат нашої держави, яка переживає нині, можливо, найдраматичніші часи своєї новітньої історії. І ця його перейнятість, а ще очевидна загроза ерозійних процесів як у державі, так і в її окремих інституціях, свідками чого ми з вами є, дає йому — досвідченому дипломатові — право на ті досить різкі, як це може видатися декому, оцінки, що їх ми надибуємо у спогадах В.Хандогія. Хоча, зрештою, таке право він заслужив, з огляду на свою понад сорокарічну дипломатичну діяльність спочатку в МЗС УРСР, згодом — у СРСР та в Російської Федерації й, нарешті, розбудовуючи зовнішньополітичне відомство новопосталої незалежної України.

Слід тут нагадати, що Володимир Хандогій — один із тих небагатьох вітчизняних дипломатів, хто не оминув жодного кар’єрного щабля, починаючи від посади аташе «казкового» (за висловом одного з ветеранів української дипломатичної служби) Міністерства закордонних справ УРСР неблизького 1976 р., і до виконуючого обов’язки міністра закордонних справ України не такого далекого 2009-го. Гортаючи сторінки його об’ємної книжки (а це майже 600 сторінок формату фоліо), іноді ловиш себе на тому, що знайомишся не з життєписом конкретної людини, а, власне, всього українського зовнішньополітичного відомства, яке, попри свою певну декоративність радянського періоду, в новітні часи зіграло, як кажуть — у потрібний час і в потрібному місці — важливу роль у становленні незалежної України, захисті та обстоюванні її національних інтересів у світі. Занурюєшся в його історію, й не казенну та відретушовану, як часом буває в нашого брата-дипломата, а описану через постаті численних діючих осіб — від рядоових його працівників до міністрів та президентів, з ким автору випало працювати й спілкуватися. І, звісно, знайомишся з багатенним фактажем з питань зовнішньої політики, накопиченим ним протягом десятиліть. Часто маловідомим, а то й незнаним широкому загалові. Наприклад, мало хто знає, що автором тексту пам’ятної промови Буша-старшого з трибуни Верховної Ради УРСР 1 серпня 1991 р., коли він жорстко застеріг українських депутатів від «необачних» кроків щодо набуття Україною незалежності, була не хто інша, як Кондолізза Райс, в майбутньому держсекретар США. Або що Україна мала реальну можливість ще 1993 р. отримати резолюцію Ради Безпеки ООН щодо територіальної цілісності нашої держави та непорушності її кордонів, яка була б обов’язковою до виконання, у відповідь на постанову Верховної Ради Російської Федерації про включення м. Севастополь до складу Росії. Тоді, на думку автора, всіх підвела зайва довірливість наших оонівських переговорників, котрих росіяни «банально «розвели», переконавши їх обмежитися заявою голови Ради Безпеки. І тут хотілося б віддати належне Хандогію-оповідачеві за його бажання бути відвертим і неупередженим у своїй розповіді, всупереч усталеній думці про дипломатів як людей, далеко не схильних до щирості. Надто коли доводиться визнавати прорахунки, до яких вони особисто причетні. Таке прагнення до об’єктивності в поцінуванні явищ і постатей, які він описує, досить помітне в його «дипломатичних сюжетах».

Читаючи сторінки, присвячені, зокрема, його старшим колегам — Геннадію Удовенку та Анатолію Зленку, вкотре переконуєшся, як важливо, що на початку становлення нашої незалежної держави біля керма українського зовнішньополітичного відомства стояли саме ці визнані майстри дипломатичного мистецтва, хоча відносини з ними у В. Хандогія складалися по-різному. Віддає він належне й діяльності таких своїх колег, як В.Батюк, А.Бутейко, В.Василенко, М.Дашкевич, Б.Тарасюк, Б.Гудима, В.Огризко, Ю.Богаєвський,  з якими автора пов’язували довгі роки спільної праці й у рідному міністерстві, й за кордоном. Досить цікаві його оцінки й щодо окремих представників радянської та російської дипломатичної школи, зокрема А.Громика, О.Трояновського, Ю.Воронцова, А.Козирєва... Рясніє текст його книжки також іменами міжнародних діячів, а саме — К. Вальдхайма, К. Анана, Переса де Куельяра, з якими авторові доводилося мати справу під час його тривалої роботи в ООН... Справжній калейдоскоп імен відомих, і не дуже, які вводять читача в складний, часом цинічний і жорстокий світ міжнародних взаємовідносин, в якому Україна з допомогою своїх дипломатів прагне забезпечувати, а часто — й відстоювати свої національні інтереси.

Інакше кажучи, завдяки спогадам Володимира Хандогія широкий читач має чудову нагоду зазирнути за ті куліси, за якими творилася і, власне, твориться історія. Цілком імовірно, що не всі погодяться з окремими його міркуваннями щодо діяльності тих чи тих осіб або їхній ролі в українській дипломатії. Зокрема, як на мене, автор міг би бути більш критичним, згадуючи певні персоналії, надто з числа знайомих йому зі спільної роботи ще в радянському «емзеесі» осіб. Втім такий його суб’єктивізм цілком природний, враховуючи особистісний момент мемуарів як жанру. Та й, зрештою, сам В.Хандогій наголошує, що його книжка — «це своєрідні ескізи до портрета епохи в інтер’єрі власних оцінок і асоціацій автора». Додамо — епохи, яка випробовує на міць і нашу незалежну державу, й наш народ, часткою якого є українські дипломати.

©1997-2017, ТОВ «УКРАЇНСЬКА ПРЕС-ГРУПА»

Поділитися

Коментар