Нарешті добігає кінця існування абсурдного в нинішніх умовах (хоча б в силу його назви) українсько-російського Договору про дружбу, співробітництво і партнерство. Рішення української сторони не продовжувати його дію було ініціативним, спрацьованим на випередження і цілком адекватним з точки зору реального стану стосунків країни-жертви агресії з державою-окупантом. 
Разом з тим, так і залишилось незрозумілим, чому для припинення договору Україною було обрано м’яку і до того ж вельми громіздку тактику його непролонгації, з очікуванням завершення десятирічного терміну дії договору, визначенням часових рамок надсилки повідомлень про ухвалене рішення тощо. Натомість у будь-який момент протягом останніх років можна було покінчити з ”дружбою” з агресором на підставі ст.60 Віденської Конвенції про право міжнародних договорів (сторонами Конвенції є Україна і Росія), яка говорить про припинення договору внаслідок його порушення: ”Істотне порушення двостороннього договору одним з його учасників дає право другому учасникові посилатись на це порушення як на підставу для припинення договору…”. Навіть жоден російський експерт не заперечив проти того, що анексія Криму руйнує ст.2 українсько-російського договору про непорушність існуючих між ними кордонів. Уявляється, що така підстава припинення договору була б більш своєчасною і мала б більш широкий міжнародний резонанс. 
МЗС України, з свого боку, аргументує вибір формули непродовження договору тим, що це нібито єдиний варіант, який не впливає на зобов’язання Росії усунути порушення договору в період його двадцятирічного застосування. Насправді це не так, оскільки відповідно до ст.70 Віденської Конвенції ”Про право міжнародних договорів”, припинення договору незалежно(!) від підстав ”не впливає на права, зобов’язання або юридичне становище учасників, які виникли в результаті виконання договору до його припинення”.

Олександр Купчишин

Віце-президент УАЗП,

Надзвичайний і Повноважний Посол