АВТОР   -  Павло Клімкін, співзасновник Центру національної стійкості та розвитку, міністр закордонних справ України (2014–2019).

День Незалежності ми відзначаємо раз на рік: зі святкуваннями, промовами, тостами. І навіть феєрверком. Майже як день народження. Цього року умови святкування змінилися, емоції теж, але відчуття Свята є в кожного. Як і гордість за свою Державу, і пам’ять про тих, кому вона та ми всі завдячуємо цим Днем. Я знаю, як і всі ви, дату нашого Дня Незалежності, але мені важко однозначно сказати, коли насправді народилася сучасна Україна. Можливо, на Майдані. Маю на увазі саме сучасну Україну, а не нашу тисячолітню історію. Важливо, що вона вже народилася: як Держава, Нація і, врешті-решт, країна. Коли слухав уранці Radio-ROKS, я часто чув початок пісні групи «Нумер 482»: «Добрий ранок, Україно, прокидайся вже, мала…». Саме так ми почуваємося, і тут більше ні про що дискутувати. Російський режим усі ці роки хотів виставити нас «державою, що не відбулася» — failed state, затято аргументуючи, що в нас немає Державності, історії, мови, культури. Російська війна, навпаки, довела нашу Державність і показала Росію імперією, що не відбулася: failed empire, і вже ніколи не відбудеться. Російська війна проти нас «запустила» ХХІ століття. Світ після неї вже не буде таким, яким був досі. Звучить трохи банально, всі це повторюють, часто не розуміючи, а що, власне, вже змінилося і має змінитися в майбутньому. В короткому тексті вочевидь неможливо поговорити про все, тому далі йдеться про три важливі речі. Важливі тому, що від них залежать наше майбутнє, майбутнє Заходу і те, як складеться перша половина ХХІ століття (перші 20 років цього століття — це, швидше, про попередні сто років).

По-перше, це фундаментальна криза компромісу як засобу політики взагалі й міжнародної політики зокрема. Компроміс заради компромісу, компроміс заради уникнення ескалації будь-якою ціною обертається необхідністю платити ще вищу ціну. Нескінченні спроби «адаптувати» й «ангажувати» Росію ні до чого не привели. «Партнерство заради модернізації» з ЄС одразу після грузинської війни, потім «перезавантаження» американо-російських відносин — це все про компроміси. Пацифізми, цікаві постмодернізми, інші численні пост- і численні -ізми — всі вони показали себе як дискусійні майданчики, але нікчемні, коли потрібно боротися. Більше того, тролінг українців, схильних до чіткого полярного мислення: «Добро—Зло», «зрада—перемога», явно завершився. Де б ми були без такої ментальності, важко навіть уявити. Тепер ми маємо і будемо тролити Захід, який заради комфорту і передбачуваності перестав називати Зло злом. Рейган міг назвати СРСР «імперією зла» і поводитися з СРСР саме виходячи з цього. Чимала частина сьогоднішнього Заходу й зараз боїться зробити вибір та назвати Добро — добром і Зло — злом. Це їм дуже дорого коштуватиме, адже світ усе більше скидається на вестерн, у якому чітко зрозуміло, хто «добрий» і хто «поганий». Тих, хто не визначився, «погані» обов’язково дістануть.

Приклад України має змусити перестати «петляти» і зайняти позицію. Парадоксально, але тільки російська війна проти України спонукала Захід діяти колективно і стати знову «колективним Заходом».

По-друге, Добро має бути озброєним і зубатим, інакше в нього немає шансів. Ніхто не поважатиме аморфне Добро, що не здатне захищатися й перемагати. Україною та українцями надихаються, дивуються саме тому, що вони не готові до капітуляції і не хочуть компромісів, які забирають у них майбутнє, які ганьблять їх як Державу та Націю. Захід не може залишатися таким беззубим і не здатним на адекватну відповідь авторитарним режимам. Дати відкусити палець зараз означає втратити руку, а потім — і голову в майбутньому.

Навіщо потрібні всі конвенції та принципи міжнародного права, якщо хтось може їх не виконувати, і йому за це нічого не буде? Навіщо потрібне визнання злочину агресії, якщо немає дійових інструментів, щоб засудити за нього? Навіщо потрібна смішна й імпотентна система ООН, статут якої грубо порушується країною — постійним членом Ради безпеки? Таких питань море. Ніхто до нас навіть не починав усерйоз цю дискусію. Ми маємо її очолити, ми маємо на це політичне і, головне, моральне право. За порушення міжнародного права потрібно карати так само, як і за кримінальні злочини. Говорячи про «суверенітет», у Кремлі мають на увазі імунітет від покарання за такі злочини і можливість робити все, що їм заманеться.

Сучасний Захід — це простір людей і поваги до людей. А сучасна Росія — це його антипод. Цей простір має виграти змагання за найкращі ідеї й технології, та водночас має бути озброєним і готовим боротися за своє домінування. Подивіться на військові бюджети США і ЄС та порівняйте їх із російським чи, наприклад, китайським. Начебто Захід має бути попереду авторитарних режимів у всьому, і насамперед — у військових технологіях. Проте Путін під час зустрічей з іншими авторитарними лідерами з гордістю й задоволенням показує картинки гіперзвукових ракет і атомних дронів. Чому в цих та інших сферах немає однозначного домінування Заходу, ба більше — є відчутне відставання, зовсім не банальне запитання: на нього теж потрібно знайти чесну відповідь, як і на десятки інших.

І, нарешті, по-третє, готовність назвати Зло злом та готовність із ним боротися ставлять перед питанням «як це робити?», тобто чи є стратегія і в чому вона? До цього моменту в Заходу немає єдиної стратегії стосовно Росії. Є спільний консенсус, що російський режим не повинен перемогти в Україні, адже це означатиме також поразку «колективного» Заходу і, фактично, множить його на нуль у подальших геополітичних розкладах. А далі починаються публічні й особливо непублічні дискусії — а що робити з цією Росією тепер і надалі? Тамтешній правлячий режим — це не тільки Путін і російські еліти, це, власне, й самі росіяни. На Заході не просто не знають, що робити з цим монстром, а й часто побоюються вести відкриту жорстку дискусію. Звідси і нескінченні розмови про уникнення «приниження» Путіна, і бажання уникнути ескалації війни, що проявляється в точно «каліброваних», а інколи навіть «дозованих» постачаннях зброї. Така позиція Заходу нас ображає, але виходом має бути робота над спільною стратегією щодо Росії. Ми краще її розуміємо й відчуваємо, саме ми маємо пропонувати ідеї і працювати над ними. Очолити цю боротьбу не тільки на полі бою, а й у просторі ідей та стратегій майбутнього.

Катон Старший закінчував усі свої промови словами: «Карфаген має бути зруйнований». Багато хто в це не вірив і хотів співіснування. Результат усім відомий із уроків історії. Є легенда, що римляни навіть посипали поля Карфагену сіллю, щоб вони перестали бути родючими. Це точно не наша мета, але маємо чесно сказати собі, що війна триватиме доти, доки існуватиме російський режим. Це не означає, що неможливі припинення вогню чи перемир’я, але ми ніколи не почуватимемося в безпеці, маючи його поряд із нами. Наразі режим у розпачі, він чудово розуміє, що період сірих зон минув і Україна буде частиною Заходу. Статус кандидата в ЄС — це частина візії спільного майбутнього України та Заходу, причому ми возз’єднаємося із Заходом як активна, пасіонарна Держава і Нація. Російський режим ніколи з цим не змириться. І, до речі, лякає цим частину Заходу. Не знаю, чи Путін зрозумів, що йому не завоювати Україну, але частина російських еліт уже точно зрозуміла. Це означає, що Кремль намагатиметься зайняти якнайбільше території, оголосивши її чимось на кшталт «Новоросії», а решту, знову таки, зруйнувати. Якщо не вдасться, то буде зруйнований російський режим, і багато хто в Росії це добре розуміє. Ми не наївні й усвідомлюємо, що це не відбудеться «на раз», але відбудеться. Тому нас не влаштовують ідеї, які зараз активно поширюються на Заході, на кшталт «давайте візьмемо з Путіна обіцянку не рухатися далі, а в себе хай робить що завгодно». Нинішній російський режим не посадити у клітку, це не спрацює.

Насамкінець: Україна має унікальний шанс стати для Заходу джерелом нового драйву, своєрідним енерджайзером. Захід прокинувся, і писати нову пісню — «Добрий ранок, Заходе, прокидайся» вже не потрібно. Ми, на жаль, за це прокидання заплатили і платимо шалену ціну. Але тепер маємо постійно цю пісню співати і зробити так, щоб Захід став скоординовано діяти на основі нової стратегії, якої поки що немає. Завдання — суперамбітне, але чого тільки ми вже не досягли! Найкращою і насправді єдиною гарантією нашої безпеки буде швидка та повна інтеграція в Західний світ. Поєднання унікального ментального коду Української нації із західними цінностями — це повага до людей, які не поважають компроміси заради компромісів. «Зраду» не можна продати як «перемогу», Добро має бути добром, а Зло —злом, і за Добро потрібно боротися, воно має бути озброєним до зубів і готовим до бою. В українців та України є місія — дати зрозуміти це Західному, і не тільки Західному, світові. Нам багато чого треба навчитися в Заходу, починаючи від верховенства права. Але й Заходу є в чому брати приклад з України. Впевнені в собі люди не мають комплексу меншовартості чи манії величі. Вони є самими собою — для себе і для світу. Ось у цьому й полягає справжня — наша Незалежність. Пам’ятаємо й шануємо всіх героїв і йдемо далі. А failed empire має бути зруйнована.            

© 1994–2022 «Дзеркало тижня. Україна».