Стаття  присвячена дослідженню життєвого шляху та професійної діяльності Миколи Петровича Макаревича — одного з видатних українських дипломатів, чия кар’єра стала важливим елементом у процесі становлення зовнішньої політики незалежної України. Автор аналізує діяльність Макаревича як приклад поєднання професіоналізму, стратегічного мислення та відданості державницьким принципам, що дозволило йому ефективно працювати в умовах невизначеності та трансформацій. 

Стаття акцентує на важливості збереження історичної пам’яті про таких дипломатів, як Микола Макаревич, діяльність яких стала частиною фундаменту сучасної української дипломатії. Автор аргументує, що ґрунтовне наукове дослідження його життя та внеску необхідне не лише для вшанування минулого, а й для осмислення уроків, які можуть бути застосовані до нинішніх зовнішньополітичних викликів України. У контексті сучасних глобальних і регіональних загроз, таких як агресія з боку Росії чи інтеграція до європейських структур, спадщина Макаревича набуває особливої актуальності, слугуючи джерелом натхнення для нового покоління дипломатів. Таким чином, стаття підкреслює необхідність подальшого вивчення його діяльності як складової ширшої історії становлення української державності та її місця у світі.

The article is dedicated to a comprehensive study of the life path and professional activity of Mykola Petrovych Makaryevych, one of Ukraine's prominent diplomats, whose career became an important element in the formation of the foreign policy of independent Ukraine. The article focuses on analyzing his biography, covering his early years, education, and the gradual development of his role as a statesman and diplomat, who played an active part in the early years following Ukraine's declaration of independence in 1991. The author thoroughly examines key stages of his professional career, particularly his work in key positions within the Ministry of Foreign Affairs, where Makaryevych contributed to shaping the foundations of the diplomatic service of the young state.

Special attention is given to Makaryevych’s contribution to the development of Ukraine's bilateral relations with other countries, which became critically important at a time when the country sought international recognition and the establishment of strong partnerships. The article emphasizes his role in strengthening Ukraine's position on the international stage, particularly through his participation in negotiations, signing agreements, and advancing national interests in the complex geopolitical conditions of the post-Soviet space. His influence on the institutional development of Ukrainian diplomacy is also highlighted, including efforts in training personnel and improving the structures of the Ministry of Foreign Affairs during a time when resources were limited and challenges were unprecedented.

The author analyzes Makaryevych’s work as an example of combining professionalism, strategic thinking, and dedication to state principles, which allowed him to effectively navigate uncertainty and transformations. The article underscores that his efforts contributed to establishing Ukraine as a subject of international relations rather than merely an object of external influence, having a long-term impact on the country’s foreign policy direction. The challenges Makaryevych faced are also discussed, particularly the need to balance internal constraints with external pressures, which added complexity to his diplomatic mission.

The article emphasizes the importance of preserving the historical memory of figures like Mykola Makaryevych, whose work became a cornerstone of modern Ukrainian diplomacy. The author argues that thorough academic research into his life and contributions is necessary not only to honor the past but also to reflect on lessons that can be applied to Ukraine’s current foreign policy challenges. In the context of contemporary global and regional threats, such as aggression from Russia and Ukraine’s integration into European structures, Makaryevych’s legacy becomes especially relevant, serving as an inspiration for the new generation of diplomats. Thus, the article highlights the necessity of further study of his work as part of the broader history of Ukraine’s state-building and its place in the world.

Становлення зовнішньої політики незалежної України на початку 1990-х років стало складним і багатогранним процесом, що вимагав від її перших дипломатів не лише професійних навичок, а й стратегічного бачення та відданості державним інтересам. У цей період Україна зіткнулася з необхідністю здобуття міжнародного визнання, розбудови двосторонніх і багатосторонніх відносин, а також формування власної дипломатичної служби в умовах обмежених ресурсів і геополітичної нестабільності після розпаду СРСР. Одним із ключових діячів цього часу був Микола Петрович Макаревич, чий внесок у розвиток української дипломатії виявився значущим, але залишається недостатньо дослідженим у сучасній історичній та політологічній літературі.

Проблема полягає в тому, що діяльність Макаревича, як і багатьох інших дипломатів першого покоління незалежної України, часто розглядається лише в загальному контексті становлення державності, без детального аналізу його особистого внеску, професійного шляху та впливу на зовнішньополітичні процеси. Його роль у налагодженні міжнародних зв’язків, зміцненні позицій України на світовій арені та формуванні інституційних основ дипломатичної служби не отримала належної уваги, що призводить до прогалин у розумінні витоків сучасної зовнішньої політики країни. Крім того, брак систематичних досліджень про Макаревича ускладнює оцінку його внеску в контексті ширших історичних подій, таких як інтеграція України до міжнародних організацій чи протистояння зовнішнім викликам.

Таким чином, виникає потреба у ґрунтовному дослідженні життя та діяльності Миколи Петровича Макаревича як одного з фундаторів української дипломатії. Це включає аналіз його участі в ключових дипломатичних ініціативах, впливу на розвиток зовнішньополітичних стратегій і значення його роботи для становлення України як суб’єкта міжнародних відносин. Постановка цієї проблеми є актуальною не лише для історичної науки, а й для сучасної дипломатичної практики, адже осмислення спадщини таких постатей, як Макаревич, може слугувати джерелом уроків і натхнення для нинішнього покоління державних діячів, які стикаються з новими глобальними та регіональними викликами.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми.  Даний напрям  досліджували  українські дослідники, дипломати, зокрема Огризко В.С., Хандогій В.Д., Біленчук П. Д., Яременко Б.В., Галка М.Д.,

Микола Петрович Макаревич (28 жовтня 1940 — 28 вересня 2018) — видатний український дипломат, який відіграв ключову роль у формуванні зовнішньої політики України після здобуття незалежності. Його кар'єра охопила понад чотири десятиліття, включаючи роботу в представництві України в ООН, посольствах у Австрії та Естонії, а також керівні посади у Міністерстві закордонних справ. У статті розглянемо його життєвий шлях, досягнення та спадщину.

Микола Макаревич народився в селі Камінно-Товкачі (нині Кам'янівка) на Житомирщині. Освіту здобув у Київському індустріальному технікумі (1958), після закінчення якого У 1958—1959 роках працював техніком «Укрнафтогеофізики». З 1959 по 1961 рік проходив службу в збройних силах. Саме служба в армії дала йому можливість вступити на юридичний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка (1966), спеціалізація міжнародне право. Отриманий фах юриста – міжнародника став основою для його подальшої дипломатичної кар'єри.

Після навчання Макаревич працював у структурах комсомолу, а з 1966 року розпочав службу в МЗС Української РСР. Він пройшов шлях від аташе до керівника консульського відділу. У 1971–1977 рр. працював у Постійному представництві УРСР при ООН у Нью-Йорку, де брав участь у сесіях Генасамблеї та міжнародних конференціях з права.
У 1981–1984 рр. обіймав посаду 1-го секретаря представництва СРСР у Відні, що заклало основи для майбутньої роботи в Австрії.

Після проголошення незалежності України Макаревич став першим заступником міністра закордонних справ. 26 лютого 1992 року йому присвоєно вищий дипломатичний ранг Надзвичайного і Повноважного Посла, що підкреслило його роль у формуванні нової зовнішньої політики. Він очолював комісію України у справах ЮНЕСКО, сприяючи культурній інтеграції країни в міжнародний простір.

Макаревич входив до команди дипломатів, які працювали над виконанням положень Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 року) та Закону України «Про правонаступництво України» (1991), де було задекларовано намір стати без’ядерною державою. Він брав участь у багатосторонніх консультаціях із представниками США, Росії та Великобританії з цих питань під керівництвом Анатолія Зленка (1990–1994). Його роль полягала в підготовці підґрунтя для переговорів, забезпеченні комунікації між сторонами та просуванні позиції України, яка прагнула гарантій безпеки й економічної підтримки в обмін на ядерне роззброєння.

Перша нарада послів України 1993 рік. Макарович М.П. п’ятий зліва.

Зокрема, Макаревич сприяв реалізації Лісабонського протоколу (23 травня 1992 року), який зобов’язав Україну приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як без’ядерну державу. Він також брав участь у переговорах щодо передачі ядерних боєголовок Росії та демонтажу стратегічних озброєнь на території України, що завершилося в 1996 році. Його зусилля допомогли Україні уникнути міжнародної ізоляції та здобути підтримку Заходу, хоча згодом ефективність Будапештського меморандуму стала предметом дискусій через порушення гарантій Росією в 2014 році.

У грудні 1994 року Микола Петрович розпочинає свою діяльність у Відні у якості Надзвичайного і Повноважного Посла України в Австрійській Республіці.  Микола Петрович як посол був ключовою фігурою у забезпеченні інтересів України в Австрії на тлі становлення української державності після проголошення незалежності (1991 р.). Його діяльність спрямовувалася на зміцнення політичного діалогу, захист прав громадян України в Австрії та розвиток двосторонніх відносин.
У період його роботи важливим завданням було налагодження співпраці з Австрією у сферах економіки, культури, освіти та безпеки. Він брав участь у підготовці угод про торгівлю, інвестиції, уникнення подвійного оподаткування або співпрацю у галузі енергетики (Австрія — ключовий партнер ЄС у цій сфері).

Відень є штаб-квартирою низки міжнародних інституцій (ОБСЄ, МАГАТЕ, ООН). Посол  представляв Україну на цих майданчиках, сприяючи інтеграції країни в міжнародну спільноту, особливо у контексті ядерного роззброєння (після відмови України від ядерної зброї в 1994 р.).
На початку 1990-х Україна потребувала іноземних інвестицій та технологій. Микола Петрович залучав австрійський бізнес до проєктів в Україні, сприяв презентації економічного потенціалу країни, організовував бізнес-форуми та перемовини.

Важливим аспектом міг бути популяризація української культури через виставки, концерти, наукові обміни. Такі заходи покращували імідж України та зміцнювали людяні зв’язки. Робота в умовах становлення української дипломатії (нестача досвіду, ресурсів) та необхідність подолати стереотипи, пов’язані з радянською спадщиною. Також важливим було забезпечення підтримки Австрією територіальної цілісності України, особливо у контексті подальших подій (наприклад, кримської кризи 2014 р.).

Під час каденції Миколи Макаревича в Австрії було встановлено пам'ятник Івану Франку; пам'ятник українцям, які загинули в концентраційному таборі під час Другої світової війни; пам'ятні дошки на будинках, де жили й працювали Михайло Грушевський, Леся Українка, Іван Пулюй і Нечуй-Левицький, Лесь Курбас, перший ректор Чернівецького університету Томашук, а також було встановлено пам'ятник на місці колишнього аеродрому, де в 1918 р. вперше злетів поштовий літак за маршрутом Відень–Київ–Відень[4].

Діяльність Миколи Петровича сприяла інституційному оформленню українсько-австрійських відносин, закладенню основ для подальшої співпраці, а також інтеграції України в європейський політичний і економічний простір. На посаді посла в Австрії Микола Петрович виконував ключову роль у формуванні зовнішньополітичного курсу молодої незалежної України, поєднуючи традиційну дипломатію з активними кроками у просуванні національних інтересів.

Автору цих рядків, а саме Ткачу Д.І., випала доля дружити з Миколою Петровичем ще із 1990 року. Так ось, коли він працював у Відні на початку жовтня 1998 року він серйозно захворів. Я на той час працював заступником міністра закордонних справ. Мене викликав міністр Тарасюк Б.І. і доручив поїхати у Відень, для того щоб з’ясувати цю ситуацію, оскільки у середині жовтня був запланований візит до Австрії Президента України Л.Д.Кучми. Було вирішено госпіталізувати Макаревича у Відні, а підготовку візиту доручити досвідченому дипломату, відрядженому з Києва.

Після одужання, у 1999-2005 роках Макаревич обіймав посаду Надзвичайного і Повноважного Посла України в Естонській Республіці. Це був ключовий етап його дипломатичної кар'єри, під час якого він активно сприяв розвитку українсько-естонських відносин. 2002-го року у Тарту відкрили пам’ятні дошки, присвячені українській культурі та історії, зокрема Лесі Українці та першому українському студентському товариству при Тартуському університеті.

За його каденції у Естонії було встановлено пам’ятники і меморіальні дошки, присвячені видатним українським діячам і подіям, що сприяло підвищенню обізнаності про українську історію та культуру в Естонії. Макаревич активно працював над зміцненням двосторонніх відносин, сприяючи розвитку співробітництва у сферах освіти, культури та економіки. Його зусилля допомогли створити позитивний образ України в Естонії та сприяли інтеграційним процесам. Під час його дипломатичної місії було укладено низку договорів і домовленостей, що заклали основу для подальшого розвитку двосторонніх зв’язків.

Микола Макаревич помер у Києві у 2018 році, залишивши помітний слід у історії української дипломатії. Його діяльність сприяла інтеграції України в міжнародні організації, зокрема ООН, та зміцненню культурних зв'язків з Європою. Пам'ять про нього вшановано не лише державними нагородами, а й конкретними проектами, які стали частиною історичного ландшафту Австрії та Естонії. Він  був прикладом дипломата, який поєднував політичну прозорість з глибокою повагою до культурної спадщини. Його робота стала мостом між Україною та світом, заклавши основи для сучасних міжнародних відносин країни.

Дмитро Іванович Ткач                                                                                                                                                                            

Корсунський Євген Сергійович

Студент1 курсу магістерської підготовки

Кафедра журналістики Університету економіки

та права «КРОК», м. Київ