Please note, this is an approximate translation provided by Google Translate

Мінський процес: початок кінця?

Українська

         Стаття авторитетного і шанованого українського державного діяча академіка НАНУ В.П.Горбуліна в газеті Дзеркало тижня від 12 лютого 2016 року «Чи є життя після Мінська?» не могла залишити байдужими тих, хто уважно відстежує політико – дипломатичний дискурс щодо шляхів врегулювання інспірованої Росією кризи на Сході України. Невже, як казав колись пролетарський лідер, «революція, про необхідність якої весь час говорили більшовики» здійснилася? У даному конкретному випадку йдеться про «революцію» в головах тих, хто впродовж останнього року повторював мантру про те, що альтернативи Мінським угодам просто не існує. Від самого початку зазначу, що мені як президенту Української асоціації зовнішньої політики на численних ефірах, у  виступах у ЗМІ доводилося часто говорити, що мінський формат – не «священна корова» і не варто на ньому зациклюватися.

          Міжнародна практика і досвід підказують, що українська дипломатія просто зобов’язана готувати альтернативні варіанти переговорних механізмів і мати в кишені план «В», а можливо й «С». Те, що професійною мовою називається «contingency planning». Зрозуміло, що перебуваючи під постійним політичним тиском наших західних партнерів,Україна, яка свідомо чи несвідомо опинилася у пастці мінських домовленостей, повинна була переконувати суспільство, що вони – єдиний шлях до миру і відновлення суверенітету на Сході нашої держави. Сьогодні вже стало очевидним, що мінський формат не просто  вичерпав себе, а завів країну у глухий кут. Я повністю згоден з Горбуліним, що навіть повне виконання Мінських домовленостей, на чому так наполягають і європейці, і американці, «майже нічого не змінить, а лише зафіксує існуючий на сьогодні політичний статус – кво».

         Вихід з цієї тупикової ситуації - у максимальній інтернаціоналізації конфлікту, тобто залученні до його врегулювання широкого кола держав і міжнародних організацій. Але необхідною умовою для цього повинен стати перегляд порядку денного переговорів. Як би це не було складно, але вже зараз треба почати аргументовано доводити нашим зарубіжним партнерам необхідність виведення за рамки переговорів фундаментальних питань внутрішньополітичного устрою держави і зосередженні уваги на зовнішньополітичних, безпекових і гуманітарних питаннях. Що стосується можливих учасників цього процесу, то до кола переговорників необхідно включити, передусім усіх, хто свого часу в Будапешті давав гарантії безпеки Україні в обмін на виведення з території нашої держави третього за потужністю ядерного потенціалу. Звісно, з цього формату не можна виключати й інших світових і регіональних гравців, які сповідують загальноєвропейські цінності, демонструють відданість принципам міжнародного права і позиція яких не обтяжена вузьконаціональними інтересами.

         Більш активну роль у вирішенні ситуації на Сході України повинні відігравати міжнародні організації, передусім ООН і ЄС. При всій повазі до ОБСЄ її зусиль явно недостатньо в силу обмежених інституційних спроможностей і сумнівів щодо її неупередженості, які побутують у суспільстві. Наявність у Росії право вето не повинна стримувати нашу делегацію в Раді Безпеки від постійного залучення цього органу ООН до обговорення будь – яких питань, пов’язаних з агресією Росії на Донбасі. Порушення режиму тиші, утримання заручників, руйнування сепаратистами промислової інфраструктури регіону, факти перебування на території Донбасу російських військовослужбовців тощо повинні бути предметом постійних дискусій у Раді Безпеки. Передбачувана негативістська позиція РФ,  а також декілька «ветувань» проектів резолюцій з цих питань дадуть нам підстави задіяти підзабутий механізм резолюції 377 Генеральної Асамблеї, який чомусь не використовується Україною.

         Кілька слів про проблему деокупації Криму. На мій погляд, сьогодні це питання не стільки політичне, скільки правове і тому його не варто включати в пакет до переговорів по врегулюванню ситуації на Сході України. Повернення Криму – це питання юрисдикції міжнародних судових органів, до яких необхідно невідкладно внести пакет обґрунтованих позовів. В України є непогані перспективи виграти міжнародні суди, що потягне за собою фінансові санкції проти Росії на виконання цих судових рішень. Прецедентом можуть бути арешти майна РФ на виконання рішення судів у справі Ходорковського проти Росії. Крім цього, проблематика анексії Криму постійно повинна бути присутньою на порядку денному не тільки Генеральної Асамблеї і Ради Безпеки, але й інших органів і спеціалізованих установ системи ООН.

Зі статею В.Горбуліна можна ознайомитися за посиланням:

http://gazeta.zn.ua/internal/est-li-zhizn-posle-minska-razmyshleniya-o-neizbezhnosti-neobhodimyh-izmeneniy-_.html

Володимир Хандогій

президент Української асоціації зовнішньої політики

Надзвичайний і Повноважний Посол

Поділитися

Коментар