Ми займаємось формуванням громадської думки в питаннях зовнішньої політики.

— Відомо, що на Вашу думку ООН здатна допомогти зупинити війну на Донбасі. Можете пояснити свою позицію?

 

— Справді, в питаннях вирішення війни на Сході я підтримую активніше залучення Організації Об'єднаних Націй. Як на мене, конфлікти такої складності й характеру, де задіяні інтереси ядерних держав, зокрема постійних членів Ради Безпеки, не можуть бути вирішені у «вузькому» колі. Саме тому розширення формату є запорукою вирішення конфлікту. Звісно, ООН можна критикувати, але потрібно розуміти, що це також і наші недоліки, так само, як і решти держав‐членів ООН.
Сьогодні ми зациклені на Мінських домовленостях та Нормандському форматі, немов це табу чи священна корова, яким немає альтернативи. Водночас потрібно шукати креативні підходи до залучення ООН до цієї справи. Справа в тому, що ніхто не пропонував серйозної альтернативи попереднім домовленностям. Ми бачили лише спорадичні пропозиції про введення миротворців. Дуже важливо розуміти, що миротворці — це не команда пожежників, яку викликають лише піднявши слухавку. Залучення ООН потребує зміни концептуального підходу до кола учасників. Я маю на увазі залучення всіх можливостей Організації, зокрема її миротворчого та політичного потенціалу.

 

 

— На мою думку, Нормандський формат не дає можливості реального досягнення результату, прийнятного для України як жертви агресії. У цьому форматі можлива конфігурація лише два на два або три на один — інших варіантів немає. Тим більше, серед цих чотирьох учасників Німеччину та Францію не можна назвати великими прихильниками України. Радше навпаки: серед багатьох держав світу вони є одними з тих, що найбільше дивляться в бік Росії. Очевидно, нам треба ставити питання про розширення кола учасників, зокрема за рахунок підписантів Будапештського меморандуму.

 

 

— На думку мою думку, цілком доцільним рішенням могла б стати міжнародна тимчасова адміністрація за участю ООН. Така багатофункціональна операція має бути затверджена Радою Безпеки.

 

 

— Для вирішення конфлікту на Сході країни треба наполегливо шукати нові підходи, вносити пропозиції, розширювати підтримку нашої позиції. Рано чи пізно Росії доведеться виходити із ситуації, зберігши обличчя. Саме собою зрозуміло, що Росія — агресор, але політичний шлях — це шлях компромісу.
Ми повинні щоразу показувати росіянам червоні лінії, далі яких ми не можемо відступати. Однак про все інше треба домовлятися. Наприклад, Росія фактично сприйняла концепцію спостерігачів від ООН. Я маю на увазі їхній проект резолюції у Раді Безпеки щодо супроводження спостерігачів ОБСЄ. Власне, це той трек, над яким потрібна постійна робота.

 

 

— Як не крутіть, у будь‐якому разі нам доведеться говорити якщо не з представниками так званих ДНР/ЛНР, то з представниками місцевого населення. Про ці речі потрібно говорити.

 

 

— Я вже декілька разів цитував слова з пісні Джона Леннона: «Give peace a chance». Давайте подивимося, що вийде з цих спроб. Формула Штайнмаєра — це не щось абсолютно нове, а лише формулювання стосовно втілення політичної частини попередніх домовленостей. Безумовно, нам потрібно червоні прапорці, передусім вирішення безпекових проблем, але треба хоча б рушити з місця.

 

 

— У міжнародній політиці марно проводити паралелі. Кожен конфлікт індивідуальний. Але, наприклад, у Колумбії був внутрішній конфлікт, який тривав десятки років, унаслідок якого загинули десятки, а то й сотні тисяч людей. Обидві сторони ніяк не могли сісти за стіл переговорів. Однак завдяки посередницькій діяльності ООН та зміцненню заходів довіри між сторонами конфлікт вдалося поступово вирішити. Зрештою останній президент Колумбії отримав Нобелівську премію миру.

 

 

— Можливо, сьогодні про це говорити не популярно, але вирішення будь якого конфлікту починається зі зміцнення довіри між сторонами. Це 一 азбука дипломатії. Важливим елементом зміцнення довіри є, наприклад, обміни полоненими, про які ми часто чуємо останнім часом. Окрім цього можна говорити про припинення вогню, розмінування, відновлення енергопостачання, вирішення пенсійних проблем тощо. Із найпримітивнішого: побудова мосту чи відновлення роботи водогону. У класичному врегулюванні конфліктів ці елементи завжди присутні. Заходи зі зміцнення довіри передують подальшим політичним домовленостям. Зрозуміло, що це дуже складний і тривалий процес, але ООН має реальний досвід вирішення серйозних конфліктів, як міждержавних, так і внутрішніх. Водночас, якщо не робити жодних спроб врегулювання — нічого не вийде.

 

 

 

— ОБСЄ — дуже специфічна організація, хоча б тому, що в неї немає статуту. Тож навіть організацією її назвати складно. Річ у тім, що в ОБСЄ під час голосування діє практично той самий принцип, що й у Раді Безпеки. Тільки в Раді Безпеки — це право вето, а в ОБСЄ — консенсус.

Тобто без згоди Росії прийняти будь‐яке рішення неможливо. Не варто забувати, що ця країна робить суттєві фінансові внески у бюджет ОБСЄ.

 

 

— Неправильним буде сказати, що ми цього очікували. Але ми точно знали, що перебування там Чорноморського флоту без жорсткої лімітації є небезпечним для України. Ми розуміли, що Чорноморський флот — це міна сповільненої дії, яка може рано чи пізно вибухнути.
Крим завжди був больовою точкою, тож у МЗС завжди пам'ятали про небезпеку сепаратистських настроїв серед російськомовної еліти Криму. У МЗС завжди уважно ставилися до ситуації на півострові.

 

 

—  Думаю, що ніхто не прогнозував саме такий розвиток подій. Але був показовий приклад, коли ми вели з Росією переговори щодо делімітації і демаркації кордонів, зокрема в Азовському морі та Керченській протоці. Російська сторона постійно блокувала вирішення цих питань, ігноруючи законні вимоги України і норми міжнародного права. Тепер стає зрозумілим, що це було політичною та юридичною підготовкою до евентуальної анексії Криму.

Не варто забувати і проголошення Державною думою РФ у 1993 році Севастополя російським містом і мляву реакцію виконавчої влади Росії на це незаконне рішення.

 

— Я вважаю, що голосування за Брекзит було найбільшою політичною помилкою тодішнього прем'єр‐міністра Кемерона. У якомусь сенсі правляча партія займалася популізмом не відчуваючи загрози. Ба більше, перед голосуванням ішли дискусії про перспективи референдуму, після завершення яких усі були переконані, що Британія залишиться в ЄС. Однак сталося не так, як гадалося, і сьогодні британцям доводиться вирішувати купу проблем.

 

— Французькі симпатії до Росії викликані віковою історією французько‐російських відносин. Між цими країнами був союз, династичні зв'язки. Варто зауважити, що останні російські царі виховувалися французами.
З огляду на історичний контекст, для більшості французів аж ніяк не буде зрозумілою агресивна політика Франції щодо Росії.
Якоюсь мірою проросійські симпатії Франції є запитом французького суспільства. Зрештою лідери демократичних країн мають зважати на панівні суспільні настрої.

 

— Сьогодні Франція, як і Росія, позиціонує себе великою державою, до того ж ядерною державою. Потрібно розуміти, що ядерні держави неформально утворюють певний закритий товариський клуб.
Дякувати Богу, що незважаючи на реверанси в бік Росії Франція усе‐таки підтримує політичну позицію України. Хоча в Нормандському форматі ми явно програємо конкуренцію з Росією.

 

 

— Останнім часом перед Україною як ніколи гостро стоїть питання національної ідентичності та визначення нашої національної ідеї. У мене складається враження, що ми ще не сформулювали власний український наратив. Сьогодні щодо цього лунають різні пропозиції, але, на мою думку, подібні речі формуються через покоління.
Ми забуваємо, що живемо за незалежності лише 30 років, це лише мить в історії. Однак уже зараз ми маємо робити спроби визначити український національний інтерес — це наше надзавдання. Ми можемо говорити про глобальні речі, але слід пам'ятати про базові поняття свободи, плюралізму, демократії.

 

 

— Я закінчив середню школу в Черкасах у 1970 р. із золотою медаллю. Наша школа спеціалізувалася на вивченні англійської мови, а в мене до неї був хист. Я мріяв знайти себе в середовищі, близькому до іноземних держав.

 

 

— Якщо відкинути ідеологічний аспект, ми говоримо про ті самі речі. Дипломатія — це функція, інструмент і механізм держави для досягнення поставлених політичних цілей. Важливо розуміти, що дипломатична служба виконує завдання, а не визначає їх. Вона може впливати на формування пріоритетів, але головним для службовця‐дипломата є виконати поставлене завдання. Врешті‐решт, дипломати — це такий самий обслуговуючий персонал, як і військові.

 

— Наприклад, Верховна Рада приймає закон «Про освіту», який не враховує попередні українсько‐угорські документи та історичний контекст розвитку українсько‐угорських відносин. Справа в тому, що нашим народним обранцям потрібно заглибитися в історію питання, принаймні поговорити з людьми з МЗС, які професійно займаються угорським напрямом.
У часи мого становлення на дипломатичній службі напівжартома казали, що дипломату потрібно знати всього два предмети: історію та географію. Дипломатам слід розумітися в історії розпаду держав, війн та встановлення кордонів, і тоді відразу все стане на свої місця.

 

 

— Молоді люди повинні розуміти, що дипломатія — це не протокольні заходи з фуршетами, а копітка робота. Водночас робота дипломата не може дати суперприбутку в сучасному світі. Звісно, колись дипломатія була елітарною сферою діяльності, зі своїми династіями та зв'язками. Туди було дуже важко потрапити. Сьогодні система стала відкритішою, адже до неї можна потрапити за конкурсами. Словом, є багато інших сфер діяльності, де можна гарно заробити.
Щоби займатися міжнародною проблематикою, потрібно мати чітко визначене бажання, хист та мотивацію, до того ж знати щонайменше дві іноземні мови. Також потрібно враховувати, що ця робота непроста ще й із морально‐психологічної точки зору, вона потребує частих від'їздів, які впливають на сімейне життя. Також потрібно бути готовим до того, що це може бути робота за кордоном, наприклад, у країні з не дуже гарним кліматом.

 

— Інколи дипломату дуже важко з погляду морального дисонансу між тим, у що він вірить, і тим, що він змушений робити. Наприклад, відомий дипломат Антон Денисович Бутейко, який уже пішов із життя, подав у відставку через те, що був проти інтеграції з Євразійським економічним простором. Він був палким прихильником євроатлантичної інтеграції, але йому надійшла вказівка просувати саме євразійський напрямок.

Звісно, у таких ситуаціях люди відчувають дискомфорт. Якщо ви розумієте, що ви саме політик ― вам нічого робити в дипломатії. Якщо ж обрали шлях дипломата — треба робити свою роботу фахово.

 

— «Дипломат — це чоловік, який завжди пам'ятає, коли в жінки день народження, але ніколи не пам'ятає скільки їй років». Це слова американського поета Роберта Фроста.