АВТОР - Володимир Кравченко,Оглядач відділу міжнародної політики DT.

UAЗапланований на 14 червня саміт НАТО обіцяє стати зустріччю знайомств. Адже в засіданні лідерів країн-членів Альянсу в Брюсселі вперше візьме участь президент США Джо Байден, і глави європейських держав планують навести з ним особисті контакти. Крім того, їм важливо почути з вуст американського президента його позицію щодо ключових питань безпеки та реформування НАТО: із 46-м очільником Білого дому в Старому світі пов'язують надії на відновлення трансатлантичної єдності, неабияк підірваної за каденції Трампа. 

Проте в Києва свій інтерес до цього саміту: впродовж останніх місяців українська влада наполегливо домагається, щоб у Брюсселі Альянс ухвалив рішення почати розмову про надання Україні Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). Із наближенням 14 червня рівень очікувань Києва знижується. Як знижується і ймовірність того, що в рамках саміту український президент проведе зустріч із лідерами країн-членів Альянсу.

Поїздка віцепрем'єр-міністерки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Ольги Стефанішиної цього тижня до Брюсселя, де вона зустрічалася з представниками НАТО і ЄС, передбачала не лише обговорення співпраці в рамках програми «Партнерство розширених можливостей» нового формату взаємин Альянсу зі своїми партнерами — Індивідуально налаштованого плану або протидії гібридним загрозам. Під час візиту відбувалося і зондування українських перспектив на саміті Альянсу. 

Результати переговорів підтвердили прогнози, озвучувані раніше: Альянс не готовий не лише надати Україні ПДЧ, а й навіть починати розмову про це.

Хоча остаточне рішення про формат саміту в Брюсселі ще не ухвалене, зростає ймовірність того, що півторагодинна зустріч буде виключно «сімейною» й відбудеться без участі країн-партнерів. Джерела ZN.UA упевнено стверджують: Альянс відповість оформленою з належною дипломатичністю відмовою на лист українського і грузинського глав зовнішньополітичних відомств із проханням провести в рамках саміту засідання з участю лідерів України, Грузії та країн-членів НАТО. 

Що стосується тематики зустрічі — то її буде сфокусовано на обговоренні внутрішніх питань військово-політичної організації: ухваленні стратегії розвитку НАТО на десятирічний період, а також обговоренні практичного наповнення політики партнерства. Окремо «українське питання» не розглядатиметься.

Київ домагається, щоб у підсумковій декларації брюссельської зустрічі містилося посилання на рішення Бухарестського саміту, в якому йдеться про доручення міністрам закордонних справ країн-членів НАТО розпочати процес надання Україні ПДЧ. Наразі невідомо, чи погодяться з цим члени військово-політичного союзу. Але, згідно з інформацією ZN.UA, під час візиту Стефанішиної до Брюсселя українську делегацію запевнили, що в декларації буде підтверджено політику відчинених дверей Альянсу. Утім, згадування цієї тези в підсумковому документі саміту стало в НАТО вже практично ритуалом.

У Києві сподіваються й на те, що ряд промоутерів України в Альянсі зможуть домогтися фіксації в оновленій стратегії НАТО концепції політики «відчинених дверей», адже сьогодні українська сторона наполегливо запитує натовців: які конкретні пункти слід виконати, якою має бути «дорожня карта», щоби наша країна отримала ПДЧ? Та хоч би як українська сторона хотіла отримати позитивну відповідь на питання щодо ПДЧ, у Брюсселі цього не станеться: в НАТО, де здивовані високою активністю нашої країни в питанні надання їй Плану дій щодо членства в Альянсі, не готові на такий крок. Причин кілька. 

По перше, незважаючи на рішення Бухарестського саміту, в НАТО, як і раніше, немає одностайності в питанні надання Україні ПДЧ. Ряд країн Альянсу — Німеччина, Франція, Італія та інші — виступають проти. Насамперед тому, що надання нашій країні ПДЧ означає ускладнення їхніх відносин із Росією і загрозу дестабілізації ситуації в Донбасі. Ці країни також не розуміють, як Україна, що воює з Росією, до того ж глибоко уражена корупцією, ставши членом Альянсу, зможе посилити його безпеку.

По-друге, противників надання Україні ПДЧ лякає й перспектива «чорногорського сценарію» в нашій країні: після перемоги на парламентських виборах у Чорногорії проросійських і просербських партій ця країна стала потроху коригувати свої відносини з НАТО. Звісно, нині опитування громадської думки засвідчують, що половина або більше українських громадян підтримують вступ до НАТО. Але де гарантії, що за енну кількість років маятник громадської думки не хитнеться в інший бік і на чергових президентських виборах в Україні не переможе новий «янукович», який перегляне Конституцію та відмовиться від політики вступу до НАТО?

По-третє, різко знижує українські шанси й позиція Вашингтона: він поки що утримується від підтримки Києва в питанні ПДЧ. Головний меседж, який останніми тижнями неодноразово передавали українцям високопоставлені представники США, — лише проведення реформ допоможе Україні отримати План дій щодо членства в НАТО.

Що ж, Київ неодноразово давав партнерам підстави сумніватися у своїй готовності проводити економічні й політичні перетворення, реформувати судову систему та сектор безпеки, боротися з корупцією й ефективно управляти держпідприємствами. Для Брюсселя показовим є і те, що Річну національну програму під егідою комісії Україна—НАТО (документ, який містить перелік реформ, необхідних для інтеграції нашої країни до Альянсу) український президент уже котрий рік поспіль підписує у травні. І вже геть дивним для натовців є те, що, хоч керівництво України і вважає отримання ПДЧ «першочерговим пріоритетом», наша країна другий рік не має повноцінного глави місії при НАТО. І навіть «гендерний прорив» (як уже писало ZN.UA, на цю посаду нині оформляється Наталія Галібаренко) навряд чи в змозі згладити негативне враження.

Але будьмо відвертими: недостатній темп проведення реформ і їх якість нерідко є для країн-членів Альянсу лише приводом сказати Києву «ні», коли українська влада ставить питання про ПДЧ. Адже Альянс задумував цей План саме для того, щоб у його рамках готувати країни до потенційного членства у військово-політичному клубі. Однак, незважаючи на рішення Бухарестського саміту, України, схоже, в ньому не бачать: занадто страшна тінь Росії за її спиною.