Please note, this is an approximate translation provided by Google Translate

У «сірій зоні». Довічно?

Українська

АВТОР - Володимир Кравченко, Оглядач відділу міжнародної політики DT.UA

Чому рішення Брюссельського саміту НАТО — очевидний успіх і така ж сама очевидна невдача Києва.

«Уявіть собі, що Україна стане членом НАТО. Підлітний час ракети від Харкова або Дніпра до Москви зменшиться до 7–10 хвилин. Це для нас червона лінія чи ні?» — заявив напередодні великого європейського турне Джо Байдена Владімір Путін. Через кілька днів після того, як прозвучали ці слова, у бельгійській столиці відбувся черговий саміт НАТО. І «українське питання» про подальший формат відносин Києва та Брюсселя, хай і не основним пунктом, але знову стояло в порядку денному форуму.

Для лідерів країн-членів Альянсу Брюссельський саміт мав стати зустріччю знайомств, оскільки в засіданні лідерів країн-членів НАТО вперше брав участь президент США Джо Байден, із яким у військово-політичній організації пов'язують відродження трансатлантичної єдності. Однак, як і за день до цього на саміті «Великої сімки» в Корнволлі, у Брюсселі також планували обговорити агресивні дії Росії та посилення Китаю.

Єдність було продемонстровано: лідери країн-членів НАТО заявили, що РФ становить загрозу євроатлантичній безпеці, а КНР є системним викликом для Альянсу. Вони також затвердили документ «НАТО 2030», що закріплює механізм консультацій для підготовки розробки Стратегічної концепції.

Що ж стосується нашої країни, то, на відміну від Брюссельського саміту 2018 року, зустріч у Брюсселі 2021-го виявилася для нашої країни продуктивнішою, оскільки в підсумковому документі НАТО вперше з 2009 року прямо підтвердило: Україна стане членом Альянсу, а ПДЧ буде невід'ємною частиною цього процесу. Однак ці обіцянки Альянсу викликають двоїсті почуття: з одного боку, це очевидний успіх, а з іншого — така ж очевидна невдача. Адже військово-політичний союз, як і 2008 року, знову обмежився компромісним напівзаходом. Утім, навіть його могло не бути.

Останні півроку Київ і публічно, і за зачиненими дверми, нагнітаючи ситуацію навколо ПДЧ, напористо намагався видавити зі столиць країн-членів НАТО згоду виконати рішення Бухарестського саміту, щоб уже в грудні міністри закордонних справ могли ухвалити рішення про надання нашій країні такого бажаного Плану дій. Однак уже за кілька тижнів до зустрічі у Брюсселі було зрозуміло: Україні не вдасться домогтися від Альянсу згоди не тільки на надання нашій країні ПДЧ, а й навіть на старт переговорів про початок цього процесу. Причини були різні — і російський фактор, і проблеми з проведенням реформ у нашій країні, і посилення роздратування від української наполегливості.

Тому, тоді як Київ продовжував публічно ставити питання про надання ПДЧ і говорити про часові рамки його отримання, українська дипломатія сконцентрувалася на тому, щоб у Брюсселі домогтися бодай символічного результату. Зокрема щоб у декларації були підтверджені як політика «відчинених дверей», так і рішення Бухарестського саміту. І, хоча відсилання до комюніке саміту 2008 року стало майже ритуалом, існувала ймовірність, що нинішнього року НАТО може обійтися навіть без цього згадування в декларації.

У понеділок очікування підсумкового документа саміту супроводжувалося хвилюванням, що переходило в занепокоєння, яке переростало в тривогу.

У НАТО вдосталь країн, котрі розглядають відносини України й Альянсу через російську призму і, як Німеччина та Франція, побоюються, що надання нашій країні ПДЧ лише спровокує Росію й призведе до загострення ситуації на Сході. На Заході прочитали сигнал, який продемонстрував Кремль, нарощуючи навесні свою військову присутність на українсько-російському кордоні: вступ України в НАТО — це привід до війни.

Не дивно, що для окремих членів євроатлантичного клубу чотири слова «Україна буде членом НАТО» — важкі для вимови. Як і повторення обіцянки надати нашій країні ПДЧ. (Востаннє ці формулювання звучали на саміті у Страсбурзі 2009-го.) Тому ми не здивувалися, хоч і обурилися, виявивши в одному з перших проєктів декларації саміту, що опинився в розпорядженні ZN.UA, подвійні стандарти у підходах до нашої країни та Грузії.

Так, що стосується Тбілісі, Альянс підтверджував рішення, ухвалене на Бухарестському саміті, що «Грузія стане членом Альянсу, підписавши ПДЧ як невід'ємну частину процесу». А осьстосовно до Києва натовці лише обмежувалися фразою, що «у світлі бажань України стати членом НАТО ми (лідери країн - членів Альянсу. — В.К.) дотримуємося рішень, прийнятих на Бухарестському саміті та всіх наступних самітах».

Здавалося б, відмінність невелика, оскільки і в рішенні Бухарестського саміту йдеться про ПДЧ для України, тільки в цьому випадку Альянс вирішив не розшифровувати повідомлення. І все-таки було образливо й заздрісно. Адже хоч у НАТО неодноразово давали зрозуміти українцям і грузинам, що розглядають дві наші країни в одному кейсі, проте з 2018 року слова стосовно Тбілісі в підсумкових деклараціях самітів звучать явно конкретніше. 

Та будьмо справедливими: грузини це заслужили, на відміну від українців, послідовно працюючи на євроатлантичному треку, досягши успіхів і в проведенні реформ, і в забезпеченні оперативної сумісності з НАТО. Лише торішня внутрішньополітична криза в Грузії відкинула країну назад у її відносинах із Альянсом.

В останній тиждень перед самітом Україна та її друзі в НАТО спробували змінити формулювання пункту стосовно нашої країни, які надзвичайно розчаровували. 

Результат виправдав скромні надії. Остаточне формулювання тотожне «грузинському»: «Ми підтверджуємо рішення, ухвалене у 2008 році на Бухарестському саміті НАТО, про те, що Україна стане членом Альянсу, і при цьому План дій щодо членства (ПДЧ) буде невід'ємною частиною цього процесу; ми підтверджуємо всі елементи цього рішення, а також наступні рішення, включно з тим, що кожен партнер буде оцінюватися гідно».

Зважаючи на настрої учасників військово-політичного союзу, повторення в підсумковому документі НАТО обіцянки в такому формулюванні — очевидне дипломатичне досягнення Києва. Важливо й те, що у своїй декларації Альянс не тільки підтримав територіальну цілісність та суверенітет України, а й закликав Росію відмовитися від нарощування військової сили і припинити обмеження судноплавства в Чорному морі та перешкоджання доступові до Азовського моря й українських портів.

Тепер важливо, щоб на хвилі ейфорії, яка охопила Банкову, її представники, прагнучи попіаритися в переддень 30-річчя незалежності нашої країни, не почали раптом робити заяви, що Україні ледь не завтра дадуть ПДЧ, а то й візьмуть в Альянс. А щоб у влади не було великого запаморочення від скромних успіхів, спеціально звернемо увагу інтерпретаторів із ОП на слова Джо Байдена про те, що наша країна отримає ПДЧ, як і стане «частиною НАТО», тоді, коли відповідатиме критеріям організації. Розлогий перелік того, що ще Україні належить зробити, додається.

То що ж, виходить, у нас буде ще якийсь «ПДЧ» з отримання ПДЧ? Але в НАТО такого інструмента у відносинах із країнами-аспірантами наразі немає. І малоймовірно, що буде. Формальних, документально зафіксованих умов для отримання ПДЧ в НАТО просто не існує! Проте сигнал, публічно переданий Байденом українському керівництву, не терпить двозначних інтерпретацій: надання нашій країні ПДЧ залежить від її успіхів у боротьбі з корупцією та проведенні реформ. Власне, останнім часом це неодноразово повторювала американська сторона на перемовинах з українськими високопоставленими чиновниками.

Звісно, ми, українці, зацікавлені у трансформації нашої країни. Але ж ПДЧ з самого початку й задумувався як механізм, котрий має підготувати країну до членства в Альянсі з допомогою реформ! Однак підв'язка надання самого ПДЧ до успіху реформ, з одного боку, відтерміновує на невизначене майбутнє його отримання. З іншого — може зміцнити в російського керівництва впевненість у тому, що Україна ніколи не отримає цього плану й не вступить у НАТО. Закріплення України в «сірій зоні» між Росією та Заходом — не найкращий сигнал, що його Байден передав Путіну перед їхньою зустріччю в Женеві.

© 1994–2021 «Дзеркало тижня. Україна»

Поділитися

Коментар