Нарешті, через два з половиною роки з часу брутального захоплення Криму Росією, за пропозицією України в ООН було схвалено проект резолюції, де речі називаються своїми іменами: «окупація», «анексія». Безперечно – це дипломатичний успіх, який став можливим після призначення на посаду Постпреда України при ООН досвідченого професіонала, який не з чужих слів знає, як працює оонівська система. Разом з тим сподіваємося, що фахівці також добре розуміють, що «почивати на лаврах» причин немає.

         По перше, не слід забувати, що проект резолюції розглядався у Третьому комітеті Генеральної Асамблеї, в рамках загального пункту щодо захисту прав людини у різних країнах світу. Попри незаперечну важливість «правозахисної» складової кримського досьє і досягнутого позитивного результату, цього явно не досить. Абсолютно необхідно добиватися включення до порядку денного Генеральної Асамблеї ООН окремого пункту щодо політико – правових аспектів, пов’язаних з порушенням Росією Статуту ООН і норм міжнародного права у зв’язку з анексією Криму, і розглядати його безпосередньо на пленарних засіданнях Генасамблеї. Такі рішення Генеральної Асамблеї мають набагато більшу політичну вагу і можуть широко застосовуватися у широкому контексті, а не тільки у прив’язці до порушень прав людини.

          Так роками робилося і робиться по відношенню до ситуації у Південній Африці, Афганістані, на Близькому Сході, в Грузії в інших гарячих точках. Тобто заінтересовані держави завжди борються за «свій» пункт порядку денного, який ,через внесені проекти резолюцій, використовується для мобілізації підтримки світового співтовариства і засудження агресора. Навіть після закінчення конфлікту такі пункти залишаються на порядку денному у якості «сплячих». На жаль, українська дипломатія не змогла втримати питання анексії Криму в порядку денному Генасамлеї після прийняття резолюції про територіальну цілісність України 27 березня 2014 року. Багатьом фахівцям залишається незрозумілим, чому важлива резолюція 68 – ї сесії Генеральної Асамблеї, за яку проголосувала більшість держав – членів ООН виявилася разовою і не знайшла продовження? Це ж азбука дипломатії -  забезпечити розгляд питання про виконання резолюції на наступних сесіях аж до вирішення проблеми.  

         По – друге, треба відверто визнати, що 73 голоси «за» -  це не той рівень підтримки, який може нас задовольнити. Можна говорити, що голоси Білорусі, Вірменії і Казахстану – це ніж у спину. Але, що можна було чекати від, наприклад, Білорусі, яка входить до складу Союзної Держави з Росією? Та й інші наші колишні «брати» перебувають у тотальній залежності від Москви.

         У цій ситуації нас повинно більше турбувати негативне голосування Китаю та Індії  - світових лідерів, за якими тягнуться держави, що розвиваються.  А негативне голосування ПАР? Невже ніхто не розповів південноафриканцям, що саме Україна як Віце – голова Спецкомітету ООН проти апартеїду завжди підтримувала боротьбу корінного населення Південної Африки проти расизму і расової дискримінації за їхні права. І це не тільки і не стільки недопрацювання постпредства в Нью – Йорку. Це - провал у наших двосторонніх відносинах з Південною Африкою, Китаєм, Індією, Іраном, за яким стоїть нездатність багатьох наших державних органів, передусім економічного і військово – технічного блоку, так вибудувати ці відносини, щоб вони приносили політичні дивіденди . Викликає занепокоєння і велика кількість держав (76), які утримались, або не брали участі у голосуванні (21), серед яких, переважно, країни третього світу. Певною мірою – це результат нашої політики щодо кадрового забезпечення посольств, передусім призначення послів. Це той ресурс з якого можна черпати підтримку нашої позиції в ООН. Тут також маємо непочатий край роботи.

         На цьому фоні  стає очевидним, хто ж таки наші справжні друзі. Україну підтримали усі країни Євросоюзу . До них приєдналися США, Канада, Японія, Туреччина, деякі інші. Порадували малі острівні держави, голоси яких важать стільки, скільки й голоси «великих». Чи залишають такі результати якісь сумніви, куди має бути спрямований наш основний зовнішньополітичний вектор. Це також і відповідь нашим доморощеним заангажованим аналітикам, які стверджують, що в Європі нас «не чекають». Як кажуть мудрі британці: “ A friend in need is a friend indeed”. Перекладати не будемо. Такому вчать у середній школі.

         Проект резолюції «Ситуація з правами людини в Автономній Республіці Крим і місті Севастополь (Україна)» буде винесено на затвердження Генеральної Асамблеї на початку грудня. Зараз важливі не переможні реляції, а додаткові зусилля, перш за все в столицях, з метою покращити результати голосування, досягнуті у Третьому комітеті.

Володимир Хандогій

президент Української асоціації зовнішньої політики

Надзвичайний і Повноважний Посол