19 липня 2026

Володимир Єльченко – один із найдосвідченіших українських дипломатів, Надзвичайний і Повноважний Посол, експосол України у США та Росії, дворазовий очільник Постійного представництва України при ООН, посол в Австрії та Постійний представник України при міжнародних організаціях у Відні. Наразі Єльченко є керівником напряму досліджень із міжнародної політики Фундації Пилипа Орлика.

В інтерв’ю Укрінформу Єльченко виклав свої думки щодо перспектив переговорного процесу з Росією, зупинення її членства в ООН, зміни настроїв західних партнерів України щодо майбутнього Російської Федерації та багато іншого.

ДО ПОГРОЗ ІЗ БОКУ РФ ТРЕБА СТАВИТИСЯ СПОКІЙНО

- Пане Володимире, Росія, попри зміну ситуації на полі бою і результативні удари України вглиб російської території та по тіньовому флоту, продовжує стверджувати, що її перемога над Україною неминуча. Останнім часом риторика, зокрема, самого Путіна та його міністра Лаврова навіть загострилася. Про що це свідчить?

- Загострення риторики, на мій погляд, пов'язано з тим, що Путін і взагалі керівництво Російської Федерації розуміють, що вони наближаються до безвихідної ситуації, і, як завжди це бувало раніше, підвищують ставки.

Це типовий стиль Путіна і Лаврова, загалом керівництва Російської Федерації. Раніше це були погрози ядерною зброєю, зараз – погрози знищити напередодні зими всю енергосистему України. Тобто продовжується моральний і психологічний тиск на українське населення у сподіванні на те, що воно буде тиснути на керівництво України, щоб припинити цю війну навіть на невигідних для нас умовах. По-друге, це, звичайно, заради того, щоби справити враження на колективний Захід із метою, щоб він припинив або зменшив військову, фінансово-економічну та іншу допомогу Україні. От і все. Тому до цього треба ставитися спокійно. Це вже не перший раз, і всі ці погрози, як правило, нічим не закінчуються.

- Водночас ми бачимо якісь дуже неоднозначні статті у провідних світових ЗМІ, як-от інтерв’ю російського мільярдера Мельниченка для The Economist, які навряд чи могли би з’явитися без дозволу Кремля. Якою може бути мета таких «одкровень» та «зливів»? Це дві сторони однієї медалі?

- Ну звичайно. Це все зоркестровано.

Це, знову ж таки, ще одна площина, в якій Путін увесь час намагається шантажувати Захід. Цього разу – страхом перед тим, що Росія може розвалитися, що тільки Путін, якщо він залишиться на чолі цієї держави, може цьому запобігти, а для цього йому потрібна бодай якась перемога над Україною. Тобто «тисніть на Україну, і тоді все буде нормально», тому що якщо почне розвалюватися Росія, то буде розповзання ядерної зброї, тероризм, проблеми з неконтрольованою міграцією і таке інше.

Ми все це вже чули неодноразово. А стаття явно замовна. Тим більше, коли це говорить людина, яка є одним із провідних російських олігархів. І зрозуміло, що його абсолютно не турбує, як олігарха, ані майбутнє України, ані майбутнє Російської Федерації. Його турбує тільки збереження власних статків, вихід з-під санкцій і так далі. Я думаю, що стаття й писалася в Кремлі.

- Україна успішно перетворює Крим на «острів». Чи немає загрози того, що Київ звинуватять у створенні гуманітарної катастрофи там?

- Ні, цього не буде і не варто цього боятися.

Йде війна. Україна абсолютно все робить законно, як країна, яка захищається від агресії. Крим – це українська територія. Ніхто, крім власне самої Росії, цього не заперечує.

Що стосується усіх проблем із постачанням на територію Криму, так це було завжди. І, власне кажучи, саме тому Крим і був свого часу приєднаний до України. І всі спроби, скажімо так, утримати Крим без України, завжди закінчувалися повним фіаско. Так було і під час Другої світової війни, і набагато раніше.

З НИНІШНІМ КЕРІВНИЦТВОМ РОСІЇ, І, ЙМОВІРНО, З НАСТУПНИМ ДОМОВЛЯТИСЯ НЕМОЖЛИВО

- Нинішній російський режим очевидно не є договороспроможним. Тож ми маємо просто чекати, поки Путіна не стане та режим якимось чином трансформується?

- Ні, чекати ми не будемо. Й останні події підтверджують тезу, що ми не чекаємо. Ми вже здатні виробляти власну серйозну зброю. Звісно, це все не без допомоги наших партнерів на Заході, оскільки навіть якщо це українське виробництво, все одно там є якісь іноземні частини, деталі, обладнання і таке інше. Частина української зброї виробляється за кордоном нашими виробниками. Цю тенденцію треба продовжувати.

Я не вірю в реалістичність будь-яких перемовин із нинішнім російським режимом. Із нинішнім керівництвом Росії домовлятися абсолютно неможливо. Якщо чесно, я не вірю і в перемовини навіть із наступним російським режимом. Моя позиція будується на власному досвіді перебування в Москві. З тих пір, з 2014-го року, пройшло вже 12 років, а я бачу ті ж самі обличчя. Я пам'ятаю, наприклад, Мединського як міністра культури, а тепер він просто поміняв посаду і є радником, очолював переговорні групи.

Сподіваюсь, я був найостанніший посол України в цій «недодержаві», яка, я сподіваюся, припинить своє існування з часом. (Володимир Єльченко був Надзвичайним і Повноважним Послом України в Російській Федерації в 2010–2015 роках, – ред).

- Сергій Лавров очолює МЗС понад 22 роки…

- Так, Лавров – вічний. Більше нього тільки Громико був (майже 28 з половиною років, – ред.), а Путін, думаю, хоче пересидіти Сталіна (близько 31 рік, – ред.).

І майже всі міністри, прем'єр-міністри, віцепрем'єр-міністри – це все одне і те ж коло: внутрішнє, зовнішнє, ближче чи не надто наближене до Путіна. І вони як планети обертаються навколо Путіна, міняючи тільки свої посади.

Тож я не бачив і не бачу сьогодні жодної людини в сучасному російському істеблішменті, яка буде здатна, як то кажуть, переступити через себе і поміняти свою думку. Це все зомбі, зомбовані російською пропагандою, яку власне самі і виробляють.

Я також не дуже вірю і в реальність якоїсь швидкої революції в Росії, яка могла б привести до влади дійсно абсолютно інших людей. Ну і знову ж таки, теза про «хороших руських», про яких я теж багато знаю. Класичний приклад – оця Латиніна, яка з людини, яка нібито щиро підтримала Україну, перетворилася просто в якесь посміховисько.

Тому я думаю, що тільки демонтаж російської держави може реально щось поміняти. І тоді ми будемо вже говорити не про зміну режиму в Росії, а про зовсім інші держави, які утворяться на цьому просторі. І тоді, можливо, у нормальних людей там буде можливість щось змінити. Я думаю, що все-таки вони там є. Дехто вважає, що це відсотків 5 від російського населення, які реально нормальні люди. Побачимо. Це далека перспектива.

Тому нам треба продовжувати бити Росію і наближати час її знищення. Тому що тільки після катастрофічних поразок на фронті Путін може поміняти свою думку і принаймні погодитися на якесь проміжне врегулювання чи заморозку.

Це не буде кінець війни. Можливо, це будуть умовно «Мінські угоди 3», але так чи інакше принаймні перестануть гинути люди, у першу чергу, українці. І це дасть змогу нам сконцентруватися і підготуватися до подальших дій. Тому що на сьогодні тотальна військова перемога над Росією виглядає нереальною. Вона могла би стати реальною, якби нам дійсно надійшла вся можлива допомога, реальна серйозна зброя, якою ми можемо дійсно припинити цю війну шляхом власної перемоги, якби закрили небо над Україною.

ВЕЛИЧЕЗНА ДЕРЖАВА, ЯКА ХОЧЕ БУТИ ІМПЕРІЄЮ, НЕ МОЖЕ ІСНУВАТИ НЕСКІНЧЕННО

- Але наших західних партнерів – хоча і зростає усвідомлення того, що Росія не здатна виграти цю війну, – все ж, вбачається, продовжує лякати думка про розпад російської «імперії». Вам так не здається?

- Вони, мені здається, поміняли свою думку і вже вірять у те, що Росія перемогти у цій війні не може. Бо раніше вони всі були майже на 100 відсотків упевнені в тому, що війна може закінчитися або тотальною перемогою Росії, або якимось напівкапітулянтським миром для України – як-от віддати Донбас, забути про Крим і таке інше, – що насправді зробило би тільки паузу у війні й далі б усе це продовжилося через кілька років.

Є оця теза про те, що Росія – це, по суті, остання світова імперія. Якщо подивитися на хід історії, починаючи принаймні від Середньовіччя, я не заглиблююся далі, хоча були імперії й раніше – Єгипет, Османська імперія, Римська імперія – всі вони з часом припинили своє існування. Тому що це закон історії, чи фізики, важко це правильно назвати, але приходить час і виявляється, що в такій от композиції величезна держава, яка хоче бути імперією, просто не може нескінченно існувати. Починаються процеси, які її спочатку починають руйнувати зсередини, а потім це завершується якоюсь війною чи якимись потрясіннями, й імперія зникає. Водночас ми також маємо інші приклади. Та ж Франція і Велика Британія, вони, скажемо так, зникли як імперії мирно.

- Вони самі погодилися на таке завершення власної імперськості…

- Так, вони самі з цим погодилися. На жаль, я не думаю, що Росія погодиться піти таким шляхом самостійно. Тому я й кажу, що Україні треба допомогти це зробити. І тоді Захід почне швидше розуміти.

Якщо коротко, я б сказав так, що величезна помилка 1991 року, і майже всіх наших нинішніх західних партнерів, полягала в тому, що вони не наважилися оту Росію добити. Вони думали, що зник Радянський Союз, з’явилася Російська Федерація, такий собі демократичний Єльцин, і що з ними можна мати справу. Дуже швидко всі вони переконалися в тому, що це було не так. Але визнати цю помилку політики не хочуть. Вони бояться, бо це їх авторитет, реноме і таке інше.

І, до речі, частиною цієї помилки було те, що Росії дозволили продовжити членство Радянського Союзу в ООН і в Раді Безпеки. І від цього сьогодні страждає не тільки Україна. Це і Грузія, і Сирія, і Балкани, й Африка, і Латинська Америка. Хоч де є якийсь конфлікт, обов’язково там є волохата рука Росії.

НІКОЛИ В ІСТОРІЇ НЕ БУЛО ТАКИХ ВИПАДКІВ, ЩОБИ ПРОДОВЖУВАЛАСЬ ВІЙНА І ПАРАЛЕЛЬНО ВЕЛИСЯ МИРНІ ПЕРЕГОВОРИ

- Ви у своїх виступах говорили, що найкращий спосіб розпочати переговорний процес – це скликати велику міжнародну конференцію щодо України. Як модель пропонується міжнародна конференція щодо Боснії, яка розпочалася на початку 1990-х років і тривала кілька років, завершившись підписанням Дейтонських угод. Чому ви вважаєте таку модель вдалою у нашому випадку?

- Я не вважаю, що вона є вдалою. Просто це останній приклад більш-менш успішного врегулювання також великого конфлікту на території Європи. Були подібні випадки і конференції раніше, просто це було давно, про це вже всі забули, а боснійський приклад ще пам'ятають і політики, і дипломати, й експерти. Я не маю на увазі, що це обов'язково має бути взірцем для українського питання, я маю на увазі формат у першу чергу.

Тобто потрібна саме міжнародна конференція за участі багатьох країн. Не те, щоб врегулювання неможливе без участі інших – неєвропейських і нетрансатлантичних – гравців, таких як ті ж Китай, Індія, Саудівська Аравія, інших регіональних держав. Але їх участь додаватиме легітимності тим рішенням, які з часом будуть схвалюватися стосовно поствоєнного врегулювання на території України.

- Перший Саміт миру ми вже мали, у Швейцарії, я була на цій події… Теж багато делегацій приїхало. Очевидно це було просто не на часі?

- Це було не на часі, тому що продовжувалася війна, активна фаза продовжувалась.

Саме тому я й кажу, що без припинення вогню, без заморозки ситуації хоча б на якийсь час – це все неможливо. Ніколи в історії не було таких випадків, щоби продовжувалася війна і паралельно велися мирні переговори. Кулуарні спроби можуть робитися, і, власне кажучи, це відбувалося – контакти в Стамбулі, Ер-Ріяді за посередництва США, інших країн, – але це все епізодичні речі, вони не наближають всебічне врегулювання. Вони просто вирішують деякі аспекти, наприклад, обмін полоненими, повернення українських дітей, інші гуманітарні питання, але це все тільки невеличкі елементи того великого пакету, який із часом мав би бути схвалений щодо постконфліктного, поствоєнного врегулювання в Україні.

- На певному етапі здавалося, що США погодилися з російською концепцією ведення переговорів без припинення бойових дій. Але останнім часом ми цього від президента Дональда Трампа не чуємо…

- Американці відходять від цього з простої причини. Вони зрозуміли, що отакі формати не наближають того врегулювання, якого вони прагнуть, тобто на російських умовах, що фактично означає повну капітуляцію України.

Предметом переговорів може бути будь-що – і території, й обміни, і гуманітарні питання, і поствоєнна відбудова України, – але це все вже в майбутньому, в перспективі.

Обговорювати можна будь-що, але це не означає, що рішення будуть тільки на користь Росії. Треба шукати компроміси. Так, я думаю, що чимось доведеться поступатися і їм, і нам, але, в першу чергу, – їм, тому що йдеться про агресію Росії проти України. Отже, базове питання – це припинити цю агресію і повернути територіальну цілісність України. А все інше – це предмет переговорів.

- Останнім часом деякі експерти висловлюють побоювання, що якщо ми заморозимо війну по лінії бойового зіткнення, то це може унеможливити нам у майбутньому повернення наших тимчасово окупованих територій. Ви згодні з такою думкою?

- Ні, не згоден.

Знову-таки, якщо подивитися на останні приклади того ж постюгославського врегулювання, там також заморожувалися певні речі на лінії зіткнення, але це не завадило з часом тій же Хорватії повернути всі свої національні території, які були захоплені Сербією. Те ж саме було у Боснії. Те ж саме було у Косово. Тобто все це предмет переговорів, і заморозка абсолютно не означає, що саме відмовою від територій все і закінчиться.

- Якщо справа дійде до міжнародної конференції щодо України, то після досягнення мирних угод вони мають бути представлені в ООН і схвалені Радою Безпеки. Але ж постійним членом цього органу є Росія, яка точно все заветує. У Фонді Пилипа Орлика ви з колегами просуваєте ідею необхідності вигнати Росію з Організації Об'єднаних Націй і, звісно, з постійного місця в Радбезі. Чи можна викинути країну з РБ ООН і залишити простим членом організації?

- Фундація Пилипа Орлика, в принципі, придумала, як нам здається, доволі реалістичний шлях, як це можна почати робити. Тому що для виключення Росії тотально з ООН потрібна згода всіх п'яти постійних членів Радбезу. Тобто це замкнене коло. Коли писали Статут ООН, ніхто ж не міг подумати, що одна з цих п'яти країн почне війну. Був створений, як їм здавалося у 1945 році, нібито баланс інтересів: США проти Радянського Союзу, всі проти когось. І це створювало більш-менш баланс і тримало цю систему недоторканою.

Якщо немає політичної волі, ми пропонуємо підійти до цього питання суто юридично. Ми навіть не говоримо про виключення Росії з ООН через порушення Статуту та агресію проти України. Ми говоримо про те, що суто з юридичної точки зору Росія перебуває там незаконно. Російська Федерація – це єдина держава у світі, парламент якої ніколи не ратифікував Статут ООН. Одна єдина держава зі 193. У нас є повний набір юридичних доказів від серйозних західних експертів, які допомагали нам, що в 1991 році у грудні місяці Росія всупереч Статуту ООН, усім правилам процедури, всім юридичним нормам – просто взяла і поміняла табличку з «Радянського Союзу» на «Російську Федерацію».

Мені, тоді молодому дипломату в Постійному представництві України в Нью-Йорку, смішно було це все спостерігати. 24 грудня постійний представник СРСР Юлій Воронцов просто змінив табличку. Він прибрав «СРСР», поставив «Російська Федерація» і сидів за табличкою ще неіснуючої Російської Федерації, яка була, хтось уже може забув, створена якимось законом Державної Думи аж у травні 1992-го року, тобто через пів року. Радянський Союз, у принципі, ще існував до 1-го січня. Всі чомусь це проковтнули.

Що далі? Далі можна почати з того, щоб не визнати повноваження російської делегації. І вони, до речі, цього бояться, тому що це робиться без всякого вето. Для цього потрібне рішення або Генеральної Асамблеї, яке має набрати просту більшість голосів – це є досяжним, – або взагалі рішення Комітету з повноважень. Такі випадки в історії були: з Угорщиною в 1956 році (з 1956 по 1958 рік повноваження угорської делегації не визнавалися), з Південною Африкою (така ситуація тривала років 10, кожен рік підтверджували рішення, що їх повноваження не визнаються, а потім відбулися перші нормальні вибори і Нельсон Мандела став президентом, і це був кінець цієї історії).

Це означатиме, що пана Небензю просто не будуть пускати в будинок ООН і вони не зможуть виступати, нести оцю маячню. Це вже буде серйозний крок.

От таким шляхом ми пропонуємо піти. Для цього теж потрібна політична воля, але якщо до цього ставитися суто юридично, то я думаю, що ми могли б із часом набрати достатню кількість голосів і держав, які такий підхід підтримають. Генеральні асамблеї, нагадаю, проходять на початку вересня.

Ольга Танасійчук, Прага

Фото: Ольга Танасійчук