Україна - одна з майже 200 країн, що приєдналися до Кіотського протоколу - першої міжнародної угоди щодо реалізації природоохоронної політики, заснованої на ринковому стимулюванні зниження викидів парникових газів. Ключова ідея Протоколу полягає у створенні умов для торгівлі емісійними квотами.

Цей інструмент дозволяє країні, що перевиконала свої зобов'язання по обмеженню викидів, залучити фінансові ресурси для підвищення енергоефективності власної економіки.

Колишня українська влада не змогла або не захотіла раціонально використовувати можливості Кіотського протоколу. Саме такий висновок можна зробити, оцінюючи програму закупівлі автомобілів для поліції. Адже придбання за “кіотські гроші” автомобілів МВС жодним чином не модернізує національну промисловість і не знижує енергоємність виробництва національного продукту в Україні. Навпаки, це збільшує збут, а значить і виробництво дорогих японських автомобілів.

У такій ситуації Україні дістається роль не бенефіціара міжнародної політики впровадження енерго- та ресурсозберігаючих технологій, а інструменту повернення "кіотських грошей" їх платнику - Японії.

Замість цього “кіотські гроші” можна було б направити, наприклад, на розвиток виробництва в Україні автотранспорту, оснащеного газобалонним обладнанням.  Ефект як для навколишнього середовища, так і для економіки був би значним.

Обмінюючи емісійні квоти, що утворилися за рахунок падіння виробництва і зупинки підприємств індустріального сектора на "зелені" інвестиції, влада фактично відмовляється від розвитку економіки і генерації електроенергії з відновлюваних джерел. Відбувається банальний розпродаж активів майбутніх поколінь.

На жаль, чинний уряд України продовжує користуватися лекалами попередників. Решту «кіотських грошей” від нереалізованих проектів по заміні систем освітлення населених пунктів направляють на придбання патрульних поліцейських автомобілів з гібридною установкою.

Звичайно, нові патрульні автомобілі будуть спалювати менше палива, але ця угода не сприяє нарощуванню ВВП і впровадженню нових природоохоронних технологій на українських підприємствах.

Тим часом, нова угода, яка набуде чинності в 2020 році, посилює вимоги щодо викидів, що спричинить зростання цін на емісійні квоти, а отже і посилить конкуренцію серед їх продавців.

Питання в тому, чи зможе Україна знижувати викиди за рахунок впровадження ресурсозберігаючих технологій, або ж вона буде продавати «кіотські квоти» за рахунок продовження політики подальшої деіндустріалізації країни.

Сьогодні «країни-продавці» роблять ставку на стратегію модернізації власної промисловості і зниження енергоємності ВВП, виходячи на ринок квот з пакетом пропозицій, утворених впровадженням нових технологій. Таким чином, вони мотивують «кіотськими грошима» національний бізнес бути інноваційним і більш конкурентоспроможним на глобальному ринку.

Вибираючи модель використання додаткових фінансових коштів, отриманих від продажу емісійних квот, не зайвим буде згадати притчу про рибу і вудку: "Дай голодному рибу - і ти нагодуєш його на один день. Дай йому вудку, навчи його ловити рибу - і ти нагодуєш його на все життя".

Звичайно, немає нічого поганого в тому, щоб купити за кордоном для української поліції нові автомобілі, але далекоглядний уряд замість цього придбав би технології, що дозволять Україні виробляти інноваційний продукт, який буде затребуваний і на внутрішньому і на зовнішньому ринках.

Михайло Резник, Заслужений економіст України,

Член Ради директорів Української асоціації зовнішньої політики

Надзвичайний і Повноважний Посол