22 червня Україна відзначає 90-річний ювілей легенди української дипломатії Геннадія Йосиповича Удовенка. З його відходом у засвіти Україна втратила не лише знаного у світі високого професіонала - міжнародника, справжнього, а не «квасного», патріота і винятково порядну людину. З ним, на жаль, втрачено важливу сторінку з історії дипломатичної служби нашої держави, його унікальний досвід роботи в системі міжнародних організацій, талант переговорника, вміння працювати на результат у боротьбі за національні інтереси України. Сьогодні «папу Гену», як його шанобливо називали колеги, соратники і учні, нам дуже бракує. Але він залишається у нашій пам’яті і наш обов’язок зберегти цю пам’ять і передати увесь масив знань про Геннадія Йосиповича новому покоління українських дипломатів. У цей знаковий день не можемо не згадати дружину Геннадія Йосиповича шановну Діну Григорівну і побажати їй здоров’я і усіляких гараздів.

Думаю, що найкращою відзнакою 90-річного ювілею патріарха української дипломатичної служби став би своєрідний флешмоб у соціальних мережах «Пам’ять про Удовенка». Переконаний, що колегам – дипломатам є що розповісти про цю непересічну постать. Зі свого боку пропоную три коротких спогади зі своєї книги «Дипломатичні сюжети: невигадані історії кар’єрного дипломата».

«…Наведу зараз лише один приклад, який може здатися несуттєвим, але який мав велике значення з точки зору мого становлення як українського дипломата. Як відомо, в ООН кожна делегація, у тому числі й України, має однакову кількість місць у залах для засідань, незалежно від її кількісного складу. Це є у певному сенсі суверенна територія тієї чи іншої держави. Відповідно, втрутитися на цю «територію» – це все одно, що зазіхнути на державний суверенітет. Тому лише наддержави, дозволяли собі займати місця своїх сусідів і не завжди за їхньою згодою. Сусідом Української РСР в усіх залах ООН для засідань згідно з англійським алфавітом, була делегація Радянського Союзу, якій завжди бракувало місць через її надто чисельний склад. І московські дипломати з притаманною їм самовпевненістю, що інколи межувала з нахабством, безцеремонно сідали на «українські» місця, вважаючи їх своїми за визначенням. Так от, коли постпредом Української РСР в ООН був Геннадій Удовенко – одна з найпомітніших фігур в історії української дипломатії – він категорично не дозволяв представникам СРСР займати відведені нам місця і вимагав від своїх підлеглих такого ж принципового підходу. Можна уявити собі реакцію наших «старших братів» на такі прояви самостійності...

…Остаточний від'їзд Удовенка до Києва запам’ятався надовго. Знову спрацював відомий принцип «не кажи гоп». В аеропорту Нью-Йорка ім. Кеннеді зібралися майже всі співробітники представництва, друзі з діаспори, щоб побажати Геннадію Йосиповичу щасливого повернення на рідну землю. Я разом із заступником постпреда Віктором Антоновичем Крижанівським провели посла до самісінького трапу літака, пересвідчились, що двері зачинилися, і з почуттям виконаного обов’язку повернулися до терміналу, де нас чекали колеги. Після нетривалої дискусії було прийнято єдине правильне, як нам здавалося, безальтернативне рішення відзначити цю подію в одному з ресторанів Брайтона.

Цей район Нью-Йорка, в якому проживали, переважно, вихідці з СРСР і який ще називають «малою Одесою», після розпаду Союзу, як магніт, притягував до себе радянських дипломатів і всіх, хто приїздив у відрядження до Нью-Йорку. Можливо, тому, що впродовж багатьох років відвідувати Брайтон нам було суворо заборонено. Поміченим у порушенні цього табу загрожувало дострокове поверненням додому і, відповідно, крах дипломатичної кар’єри. Причина цієї заборони – ідеологічна. За твердженням наших «совкових» пропагандистів, усі, хто проживав на Брайтон- Біч, за визначенням, були «зрадниками» Батьківщини, які поневіряються у занедбаних нью-йоркських гетто, і від них треба триматися подалі. Насправді ж мета була більш прозаїчна: приховати від народу, що «наші люди» на Брайтоні живуть нормальним життям. Звісно, це не Беверлі-Хіллз, але, на відміну від СРСР того періоду, він аж ніяк не справляв враження депресивного району.

Отже, з аеропорту уся компанія вирушила на Брайтон, де в одному з ресторанів допізна продовжилися проводи Удовенка. Розмови, природно, точилися навколо теми, як нам далі працювати без «папи Гени», як втримати високо підняту ним планку. Не обійшлося і без прогнозів, у чиї руки перейде оонівська дипломатія, в яких найчастіше згадувався Віктор Батюк. Поверталися ми додому у піднесеному настрої, сповнені райдужних планів на майбутнє. Ледве переступивши поріг багатоповерхівки, де мешкали усі радянські дипломати, нас зустріла новина про те, що літак з Удовенком з технічних причин нікуди не вилетів і він зараз знаходиться в готелі аеропорту в очікуванні. Це для нас стало повною несподіванкою, хоча, відверто кажучи, у мене на душі увесь той вечір було неспокійно. Адже я розумів, що ми у випадку з Удовенком поступили дуже легковажно і припустилися жахливої помилки, на яку не мав права професійний дипломат. За усіма протокольними правилами, підкріпленими досвідом поколінь, до того моменту, поки літак не злетить, ті, хто проводжає, не повинні залишати летовище. Це – аксіома. Азбука дипломатії. Ми, звісно, це знали, але перемогло наше рідне – а раптом обійдеться. Не обійшлося. Наступного ранку залагоджувати дипломатичний «прокол» поїхав заступник Удовенка Віктор Крижанівський, який залишився «на хазяйстві». Повернувся він у доброму гуморі, адже за його словами все могло б бути набагато гірше. Як розповів пізніше кращий друг усіх українських дипломатів, представник Українських авіаліній у Нью - Йорку Микола Кравець, пілоти повернули літак ІЛ-62 практично зі злітної смуги через серйозну технічну несправність. В результаті Удовенко зміг вилетіти лише через тиждень, коли з Москви наступним рейсом привезли необхідну деталь...

…З Геннадієм Йосиповичем у мене складалися не прості стосунки. Від часу нашої не досить привітної першої зустрічі і до його від’їзду постійним представником Української РСР при ООН у 1985-році у наших відносинах завжди відчувався певний холодок, хоча я завжди поважав його як професіонала і досвідченого дипломата. Тільки неординарна особистість могла витримати справжній удар долі, коли після закінчення з червоним дипломом факультету міжнародних відносин Київського державного університету у віці 24-х років, замість розподілу до елітарного МЗС, тебе партія відправляє головою занедбаного колгоспу ім. Дзержинського с. Домантівка, депресивного Сквирського району Київської області. Піднявши господарство на високий рівень,1959-го року Удовенко все ж таки потрапляє на роботу до міністерства закордонних справ і робить блискучу кар’єру дипломата, якого поважали в усьому світі.

Упевнений, що історія сучасної України не знає фігури такого масштабу, яка б стільки зробила для становлення дипломатичної служби держави і піднесення її авторитету. Як у колах ООН, так і на світових дипломатичних теренах, і досі пам’ятають амбасадора Удовенка, який пройшов шлях від співробітника Секретаріату Міжнародної Організації Праці в Женеві до директора Департаменту обслуговування конференцій Секретаріату ООН у Нью-Йорку, від першого секретаря відділу міжнародних економічних організацій МЗС до постпреда України при ООН, міністра закордонних справ незалежної України. Апогеєм багатолітньої діяльності патріарха української дипломатії, безперечно, стало його обрання на високу посаду Голови 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН. Про цей майже детективний сюжет, до якого я мав безпосереднє відношення, як і про інші цікаві сторінки дипломатичного життя Геннадія Йосиповича, розповідь ще попереду...

…На превеликий жаль, мій оптимістичний настрій у зв’язку з поверненням до рідного постпредства і перспективою нарешті працювати на свою державу був затьмарений раптовим відкликанням в Україну нашого гуру Удовенка з традиційним формулюванням «у зв’язку із закінченням терміну закордонного відрядження». Наразі, якихось усталених термінів перебування посла на посаді тоді взагалі не існувало, а зараз, хоча вони формально є (чотири роки), але на практиці все залежить від волі президента. Про справжні причини його від’їзду ми могли лише здогадуватися. Але ні в кого не викликало сумніву, що тут не обійшлося без політики.

Ще були свіжими спогади про референдум 1 грудня 1991 року та обрання першим президентом незалежної України одного з керівників Компартії України, голову Верховної Ради УРСР Леоніда Кравчука. Голосування відбулося також і в Нью-Йорку, в якому взяли участь, окрім співробітників представництва, досить багато інших наших громадян, особливо з Галичини. Вони тоді цілими групами подорожували Америкою на запрошення своїх численних родичів з української діаспори, які із захопленням та ентузіазмом зустріли проголошення Україною державної незалежності. Так от, за результатами голосування в Нью-Йорку з великим відривом переміг В’ячеслав Чорновіл, який користувався великою популярністю на Західній Україні. Серед патріотично налаштованих українців він був своєрідним символом боротьби з радянським тоталітарним режимом, представником якого у суспільній свідомості залишався Кравчук. Удовенко у цій ситуації відверто симпатизував Чорноволу, чого новообраний президент Кравчук пробачити не зміг, запідозривши його в опозиційності. Така позиція найавторитетнішого українського дипломата у період становлення Народного Руху України як політичної партії пізніше відіграла свою роль. Саме Удовенкові було довірено прапор Руху після смерті за загадкових обставин В’ячеслава Чорновола у березні 1999 року. На жаль, ні йому, ні іншому «головному» українському дипломату Борисові Тарасюку, який прийшов на зміну Удовенку як лідер Руху, не вдалося вберегти цю політичну силу від перманентної боротьби за булаву. Внутрішні чвари, постійні «злиття і поглинання» іншими політичними партіями фактично вилучили НРУ з електорального поля України, перетворивши колись потужну патріотичну силу на маргінальну політичну структуру...»

 

Володимир Хандогій, президент Української асоціації зовнішньої політики,

Надзвичайний і Повноважний Посол