Книга пам'яті: Фундатори сучасної дипломатичної служби

Д.І.Ткач - https://orcid.org/0000-0002-6947-2036
А.І.Дзудзило - https://orcid.org/0009-0007-5876-6761
 
                                                      ПАМ'ЯТІ БОРИСА МИКОЛАЙОВИЧА БАЗИЛЕВСЬКОГО 
 
Анотація.
Стаття присвячена пам'яті Бориса Миколайовича Базилевського — Надзвичайного та Повноважного Посла України, дипломата, чия кар'єра охопила понад чотири десятиліття та два принципово різні епохи: радянську дипломатичну школу і розбудову незалежної української зовнішньої служби. Народившись 6 серпня 1946 року в Києві та здобувши освіту в Московському державному інституті міжнародних відносин, він пройшов шлях від аташе в дипломатичних місіях СРСР у Пакистані до Генерального консула України в Чикаго, директора Департаменту консульської служби МЗС та Надзвичайного і Повноважного Посла України в Ірландії.
У статті висвітлюються ключові етапи його дипломатичної біографії: участь у становленні зовнішньополітичних інститутів незалежної України на початку 1990-х років у структурах Верховної Ради, багаторічна консульська праця на захист інтересів українців за кордоном, системна робота з реформування консульської служби та дипломатична місія в Ірландії, де він долучився до формування двосторонніх відносин між Києвом і Дубліном. Окремий вимір статті — особисті спогади друга та колеги, що розкривають людські риси Базилевського: його щирість, надійність і здатність залишатися простою людиною попри найвищі дипломатичні ранги.
Борис Миколайович Базилевський пішов із життя 22 травня 2026 року, залишивши по собі не лише службові здобутки, а й пам'ять про людину, яка будувала українську державність — тихо, чесно і з повною віддачею.
Ключові слова: Борис Базилевський, українська дипломатія, консульська служба, Посольство України в Ірландії, МЗС України, некролог, дипломатична кар'єра, незалежна Україна.
Abstract.
This article is dedicated to the memory of Borys Mykolayovych Bazylevsky — Ambassador Extraordinary and Plenipotentiary of Ukraine, a diplomat whose career spanned more than four decades and two fundamentally different eras: the Soviet diplomatic school and the building of an independent Ukrainian foreign service. Born on 6 August 1946 in Kyiv and educated at the Moscow State Institute of International Relations, he travelled a path from attaché in Soviet diplomatic missions in Pakistan to Consul General of Ukraine in Chicago, Director of the Consular Service Department of the Ministry of Foreign Affairs, and Ambassador Extraordinary and Plenipotentiary of Ukraine to Ireland.
The article traces the key stages of his diplomatic biography: his involvement in the establishment of the foreign policy institutions of independent Ukraine in the early 1990s within the structures of the Verkhovna Rada, his years of consular work in defence of the interests of Ukrainians abroad, his systematic efforts to reform the consular service, and his diplomatic mission to Ireland, where he contributed to shaping bilateral relations between Kyiv and Dublin. A distinct dimension of the article is provided by the personal recollections of a close friend and colleague, which illuminate Bazylevsky's human qualities — his sincerity, reliability, and ability to remain an unpretentious person despite holding the highest diplomatic rank.
Borys Mykolayovych Bazylevsky passed away on 22 May 2026, leaving behind not only professional achievements but also the memory of a man who built Ukrainian statehood — quietly, honestly, and with complete dedication.
Keywords: Borys Bazylevsky, Ukrainian diplomacy, consular service, Embassy of Ukraine in Ireland, Ministry of Foreign Affairs of Ukraine, obituary, diplomatic career, independent Ukraine.
ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ
Українська дипломатія як інституція та як людська спільнота має власну пам'ять — пам'ять про тих, хто будував її від самого початку, у роки, коли не було ні усталених традицій, ні готових зразків, ні навіть чіткого розуміння того, якою ця служба має бути. Саме ці люди — перше покоління дипломатів незалежної України — заслуговують на те, щоб їхні імена, їхній внесок і їхні людські якості були зафіксовані та передані наступним поколінням.
Проблема, якої торкається ця стаття, має кілька вимірів. По-перше, біографії дипломатів-першопрохідців незалежної України залишаються значною мірою недослідженими: їхня роль у формуванні інститутів зовнішньої служби, у становленні консульської практики, у щоденній копіткій роботі на захист інтересів громадян за кордоном — усе це рідко стає предметом наукового чи публіцистичного осмислення. Між тим саме ця робота — непомітна зовні, але надзвичайно важлива по суті — визначила обличчя української дипломатії на десятиліття вперед.
По-друге, постать Бориса Миколайовича Базилевського є особливо показовою з огляду на унікальність його біографічного шляху: людина, що здобула дипломатичну освіту і перший досвід у радянській системі, зуміла органічно інтегруватися у нову українську державність і стати одним із тих, хто надавав їй фахового виміру. Це питання інституційної наступності та особистісної трансформації — надзвичайно важливе для розуміння того, як взагалі будувалася українська дипломатична служба у перші роки незалежності.
По-третє, стаття порушує ширшу проблему збереження інституційної пам'яті: імена, долі та внесок людей, які формували українську зовнішню службу, мають бути зафіксовані — не лише у сухих довідниках, а й у живих свідченнях колег і друзів, що передають те, чого не відобразить жоден офіційний документ. Особисті спогади одного з авторів цієї статті — Дмитра Ткача, який знав Бориса Миколайовича понад три десятиліття, — є саме таким свідченням: безцінним, незамінним і таким, що поступово стає дефіцитним із відходом цілого покоління.
АНАЛІЗ ОСТАННІХ ДОСЛІДЖЕНЬ І ПУБЛІКАЦІЙ
Наукова та публіцистична література, присвячена безпосередньо постаті Бориса Миколайовича Базилевського, на сьогодні фактично відсутня — що само по собі є красномовним свідченням тієї проблеми, яку порушує ця стаття: перше покоління дипломатів незалежної України залишається значною мірою поза увагою дослідників.
Водночас існує ряд суміжних напрямів, у контексті яких ім'я та діяльність Базилевського можуть бути вписані в ширшу наукову картину. Насамперед це дослідження з історії становлення української дипломатичної служби. Серед небагатьох системних праць у цій галузі — роботи, що розглядають інституційне будівництво МЗС України у 1991–1995 роках, коли Базилевський працював у структурах Верховної Ради та забезпечував діяльність Комісії у закордонних справах під головуванням Дмитра Павличка. Однак більшість цих праць зосереджені на інституційному, а не персональному вимірі, залишаючи в тіні конкретних людей, що наповнювали ці інститути змістом.
Консульський напрям діяльності Базилевського — зокрема, його робота Генеральним консулом у Чикаго (1999–2005) та директором Департаменту консульської служби МЗС (2005–2008) — також практично не висвітлений у наукових публікаціях. Дослідження українських консульських установ у США залишається переважно у сфері офіційної статистики та відомчих звітів, тоді як персональний внесок конкретних керівників у розбудову консульської мережі не стає предметом окремого аналізу.
Щодо українсько-ірландського дипломатичного виміру — місії Базилевського в Дубліні у 2008–2010 роках — варто відзначити, що двосторонні відносини між Україною та Ірландією є відносно малодослідженою темою загалом. Окремі аспекти висвітлюються у матеріалах Посольства України в Ірландії та Посольства Ірландії в Україні, однак системних наукових праць, що аналізували б конкретний внесок українських послів у формування цих відносин, також бракує.
Особливої уваги заслуговує жанр дипломатичної мемуаристики, що поступово розвивається в Україні. Спогади українських дипломатів — Геннадія Удовенка, Бориса Тарасюка, Володимира Огризко та інших — є цінним джерелом для розуміння епохи і людей, що її творили. Саме в цьому ряду особисті свідчення колег і друзів Бориса Миколайовича Базилевського, зафіксовані у цій статті, набувають самостійної джерельної цінності: вони є первинним матеріалом для майбутніх дослідників тієї епохи, коли Україна вперше виходила на міжнародну арену як самостійна держава.
Таким чином, ця стаття заповнює конкретну лакуну: вона є, мабуть, першою публікацією, що систематизує біографічні відомості про Бориса Миколайовича Базилевського, фіксує живу пам'ять про нього та вписує його постать у ширший контекст становлення української дипломатії. Цим визначається її самостійна наукова і документальна цінність.
Мета статті — зберегти пам'ять про Бориса Миколайовича Базилевського як представника першого покоління дипломатів незалежної України, висвітлити його внесок у становлення вітчизняної зовнішньої служби та консульської системи, а також зафіксувати живі людські свідчення про нього — доки ці свідчення ще можна почути.
Виклад основного матеріалу дослідження. 22 травня 2026 року пішов із життя Борис Миколайович Базилевський — Надзвичайний та Повноважний Посол України, дипломат із понад сорокарічним стажем, людина, яка служила своїй країні ще до того, як ця країна отримала незалежність, і залишалася вірною їй до останнього дня.
Він народився 6 серпня 1946 року в Києві — у місті, що тільки-но починало відновлюватися після воєнного лихоліття. Обравши шлях міжнародника, Борис Миколайович закінчив Московський державний інститут міжнародних відносин у 1969 році та Дипломатичну академію Міністерства закордонних справ СРСР у 1986 році.
Перші кроки в дипломатії він зробив у відомстві, де навчилися ремеслу більшість дипломатів його покоління, — у МЗС СРСР. У 1969— референт відділу Південної Азії Міністерства закордонних справ СРСР, стажист, аташе, 3-й секретар Посольства СРСР у Пакистані; від 1975— 3-й, 2-й секретар відділу Південної Азії Міністерства закордонних справ СРСР. 
Робота у відділах Південної Азії МЗС СРСР, відрядження до Посольства Радянського Союзу в Пакистані, перші самостійні переговори, перший досвід роботи в чужому культурному середовищі — все це загартувало в ньому те, що неможливо здобути з підручників: дипломатичну інтуїцію та вміння знаходити спільну мову з людьми різних світоглядів. 
У 1980-х роках він перейшов до наукової та методичної роботи.  1980–88— молодший науковий співробітник, завідувач сектору Дипломатичної академії Міністерства закордонних справ СРСР; 1988–91— завідувач сектору, завідувач відділу Науково-дослідного центру інформатики Міністерства закордонних справ СРСР.  
У січні 1991 рокі Борис Миколайович повертається в Київ і тому проголошення незалежності України у 1991 році він зустрів не як спостерігач, а як учасник: він одразу долучився до розбудови нової держави. Спочатку — З лютого 1991 року  по березень 1992 року працює головним консультантом сектору міжнародних зв'язків Верховної Ради України. З 1992 по 1995 — завідувач Секретаріату Комісії Верховної Ради України у закордонних справах. Саме у цей час цю Комісію очолював Дмитро Васильович Павличко — видатний український поет, громадський діяч і народний депутат України  першого  скликання. Тобто у роки, коли Борис Миколайович Базилевський працював завідувачем Секретаріату цієї Комісії, його безпосереднім керівником — головою Комісії — був саме Дмитро Павличко. На цій посаді Павличко формував зовнішню політику молодої незалежної держави. Він також був лідером парламентської фракції Демократичної партії України та автором так званої «доктрини Павличка» — концепції позаблокового та нейтрального статусу України.
Цей орган законодавчого органу України відігравав значну роль у формуванні зовнішньополітичного курсу держави У 1992–1995 роках Комісія Верховної Ради України у закордонних справах відігравала вирішальну роль у формуванні зовнішньополітичного курсу молодої незалежної держави, виконуючи законодавчу, концептуальну та контрольну функції щодо зовнішньої діяльності України. Вона брала активну участь у підготовці та експертизі базових законів, що визначали статус і режим міжнародних зобов’язань, а також у закріпленні ключових засад суверенітету, демократичності та миролюбного вектора зовнішньої політики.
У 1993 році, за активної участі Комісії, Верховна Рада ухвалила документ «Основні напрями зовнішньої політики України», який офіційно визначив національні інтереси, пріоритети взаємодії з ЄС, СНД, ООН, ОБСЄ та НАТО, а також стратегічні засади міжнародних зв’язків. Через свою контрольну функцію Комісія забезпечувала відповідність діяльності Міністерства закордонних справ та уряду цим парламентом узаконеним орієнтирам, сприяючи інституційному закріпленню зовнішньополітичної функції держави.
Паралельно Комісія сприяла закріпленню курсу на міжнародну інтеграцію, підтримуючи укладення та ратифікацію міжнародних договорів, режиму неконтролю, ненападу, добросусідства та партнерства з ключовими організаціями, що послужило підґрунтям для формування зовнішнього іміджу України як відповідальної держави партнера. Відповідно, у 1992–1995 роках Комісія Верховної Ради України у закордонних справах виступала центральним парламентським суб’єктом, який законодавче й політико доктринально конституював основи зовнішньополітичного курсу незалежної України, гармонізуючи внутрішньо політичні рішення з її міжнародними обов’язками та стратегічними інтересами.
 У 1994 році у Верховній Раді на базі Комісія Верховної Ради України у закордонних справах був створений  Комітет у закордонних справах і зв'язках з СНД - Базилевський  і надалі очолював Секретаріату цього органу. Очолив Комітет  Борис Ілліч Олійник - український поет, перекладач, публіцист і політичний діяч.  У 1994–1998 роках він займався парламентським супроводом зовнішньої політики держави, розвитком міжпарламентських контактів та розглядом міжнародних договорів України. У своїй діяльності підтримував курс на збереження активної співпраці з державами СНД, виступав за багатовекторність зовнішньої політики та брав участь у парламентському розгляді українсько-російських міждержавних угод другої половини 1990-х років.  
Це були роки, коли народжувалася дипломатична служба молодої Української держави і роль Верховної Ради у цьому процесі бла вирішальною. Роль Бориса Миколайовича у цій важливій справі  була інституційна, організаційна та аналітична, а саме : забезпечення роботи Комісії, підготовка документів, координація між депутатами та виконавчою владою, опрацювання міжнародно-правових питань. Його кандидатський ступінь з юридичних наук та досвід роботи в МЗС СРСР робили його незамінним фаховим ресурсом у Комісії, де більшість депутатів не мали дипломатичної освіти.
Що це означало на практиці — у 1992–1994 роках Верховна Рада ратифікувала Лісабонський протокол, ухвалила основні напрями зовнішньої політики України (липень 1993), вела переговори щодо ядерного роззброєння. Базилевський як керівник Секретаріату забезпечував фахову підтримку всіх цих процесів.
У 1999 році, вже у ранзі дипломата найвищого класу, він очолив Генеральне консульство України в Чикаго. Шість років у серці американського Середнього Заходу — це тисячі українців, яким потрібна була допомога: документи, захист прав, підтримка в чужій країні. Консул — це не парадна посада. Це щоденна живa праця з людьми, і Борис Миколайович виконував її з повною віддачею.
Повернувшись до Києва у 2005 році, він очолив Департамент консульської служби МЗС України. На той період Департамент приділяв значну увагу візовій політиці, а відповідні укази Президента безпосередньо впливали на сферу відповідальності Департаменту. Ключовим епізодом стало підписання 18 серпня 2005 року Президентом України Указу № 1175/2005, яким вносилися зміни до попереднього рішення (Указ № 1008/2005 від 30 червня 2005 року) щодо візового режиму зі США. У результаті громадяни Сполучених Штатів звільнялися від потреби отримувати українську візу для перебування в Україні терміном до 90 днів. Хоча прямі згадки про роль Департаменту консульської служби у підготовці цих документів відсутні, логічно припустити, що він виконував свої профільні функції: опрацьовував зміни до візових правил, брав участь у забезпеченні відповідних процедур або готував рекомендації для консульських установ.
У 2005 році Департамент консульської служби виконував типові для себе завдання — захист прав громадян України за кордоном, візове оформлення іноземців, паспортну роботу та координацію діяльності консульств.  Щодо Бориса Миколайовича то він, з притаманною йому енергією та професіоналізмом,   взявся за системну роботу: стандартизацію процедур, підвищення якості консульського обслуговування, реформування служби, розкиданої по всьому світу. Це вимагало одночасно стратегічного бачення і терпіння до деталей — обох цих якостей йому було не позичати.
Завершальним акордом його дипломатичної кар'єри стала посольська місія, у січні  2008 року Президент України В. Ющенко призначив Бориса Миколайовича Базилевського  Надзвичайним та Повноважним Послом України в Ірландії. У 2008 році Ірландія виступала для України цікавим предметом порівняльного аналізу як приклад країни, що перебуває після епохи «кельтського тигра», коли високі темпи економічного зростання, залучення іноземних інвестицій і розвиток високотехнологічних секторів різко зіткнулися з наслідками глобальної фінансової кризи[1]. 
До 2008 року Ірландія була класичним кейсом «кельтського тигра» — відкритої економіки з високим рівнем іноземних інвестицій, яка демонструвала швидке зростання внутрішнього валового продукту та зростання рівня доходів населення, але в той самий час виявилася особливо вразливою до залежності від фінансового сектору та кредитного буму. Для українських дослідників це служило наглядною ілюстрацією того, як навіть високорозвинені ринкові економіки можуть раптово увійти в рецесію під тягарем банківського та державного боргу[2]. 
У 2008 році Ірландія вперше за тривалий час зафіксувала від’ємні темпи економічного зростання, що супроводжувалося масовим падінням банківської системи та необхідністю масштабних державних інвестицій у її санітацію, які пізніше були координовані з урядами ЄС. Це змусило аналітиків і економістів розглядати ірландський досвід як важливий приклад системної кризи відкритої, малих розмірів, але сильно інтегрованої в глобальні фінансові потоки економіки, що мала особливе значення для України, яка також перебувала в процесі фінансової і макроекономічної травми того ж року[3]. 
Порівняно з Україною, у 2008 році Ірландія мала значно вищий рівень ВВП на душу населення, розвиненішу інфраструктуру, більший ступінь залежності від фінансового сектору та вищі темпи безробіття, що робило її прикладом моделі «вільної ринкової економіки» з важливими висновками для дослідження податкової політики, залучення іноземних інвестицій і реакції держави на системний кризис. Для українських науковців Ірландія виступала не лише економічним прототипом сучасної капіталістичної моделі, а й об’єктом для порівняльного аналізу ризиків, які несуть відкриті, залежні від іноземного капіталу, економіки в умовах глобальних фінансових потрясінь[4]. 
Борис Миколайович Базилевський увійшов в історію української дипломатії як перший Надзвичайний і Повноважний Посол України в Ірландії. Обіймаючи цю посаду, він зробив вагомий внесок у розбудову двосторонніх відносин між країнами. Серед ключових досягнень дипломата слід відзначити.  Розвиток політичного діалогу та євроінтеграційна підтримка. Базилевський активно просував євроінтеграційний курс України. В інтерв'ю The Irish Times у 2009 році він наголосив, що членство в ЄС залишається метою України, та подякував Ірландії за підтримку українських прагнень: "Ірландія завжди підтверджує, що позитивно ставиться до українських прагнень, і загалом, мушу сказати, вони підтримують нас".
Забезпечення енергетичної безпеки Європи. На тлі газового конфлікту між Україною та Росією на початку 2009 року посол доклав значних зусиль для заспокоєння європейських партнерів. Він запевнив ірландську сторону, що Україна є надійним транзитером російського газу до Європи, висловивши жаль через гуманітарні та економічні наслідки для країн-членів ЄС [5]. 
Розбудова економічної співпраці, зокрема в аграрному секторі. Базилевський ініціював та підтримував розвиток співпраці в агропромисловій сфері. Виступаючи перед Об'єднаним комітетом з європейських справ ірландського парламенту, він повідомив, що багато ірландських фермерів орендують великі ділянки землі в Україні. Посол зустрічався з керівництвом Ірландської фермерської асоціації, обговорюючи "нові можливості для співпраці в сільському господарстві", зокрема вирощування зернових в Україні з подальшим імпортом до Ірландії [6]. 
Зміцнення гуманітарних зв'язків. Як зазначає The Irish Times, інтерес Базилевського до Ірландії виник завдяки його попередній семирічній роботі генеральним консулом у Чикаго — місті з потужною ірландською діаспорою. Він проводив історичні паралелі між Великим голодом в Ірландії та Голодомором 1930-х років в Україні, що сприяло порозумінню між народами. Сам дипломат був нащадком жертв сталінських репресій (його дід-священник страчений КДБ, батько заарештований після війни), що додавало його словам особливої ваги.
 Таким чином, будучи першим послом України в Ірландії, Борис Базилевський заклав фундамент для системного політичного діалогу, сприяв визнанню Ірландією євроінтеграційних прагнень України, активізував двосторонню торгівлю в аграрному секторі та встановив гуманітарні мости між двома країнами. Саме він стояв біля витоків тих двосторонніх відносин між Києвом і Дубліном, брав участь у формуванні інституційних зв'язків, вів діалог щодо питань міграції, безпеки та співробітництва в міжнародних організаціях. Те, що сьогодні є живою тканиною українсько-ірландських відносин, — частково і його робота, його зусилля, його особисті контакти.
За роки служби Борис Миколайович був нагороджений Орденом «За заслуги» III ступеня, відзнаками Міністерства закордонних справ і Міністерства внутрішніх справ України. Але найважливіша нагорода — це повага колег, вдячність співвітчизників, яким він допомагав, і те тихе, але міцне відчуття добре зробленої справи, яке супроводжувало його все життя.
 Після виходу на пенсію у  березні 2010 року Борис Базилевський  продовжував брати участь у публічних заходах та виступати як дипломат і експерт із міжнародних питань. Був активним членом громадської організації «Центр дослідження Росії».
Так 20 березня 2015 року він прийняв участь у конференції “Українська криза – погляди з України, Німеччини та Сербії”, яка відбулася у м.Белград, Республіка Сербія. У своєму виступі: «Система ухвалення зовнішньополітичних рішень у путінській Росії (до характеристики путінського режиму) він сказав наступне: «Закінчення глобальної конфронтації наддержав, крах біполярного світу, розвиток процесів глобалізації не призвели, на переконання російської верхівки, до припинення міждержавних конфліктів і суперництва, до «розчинення» національних інтересів в «загальнолюдських». Кремлівські правителі вважають, що традиційно вузьке розуміння національних інтересів, а в ряді випадків і просто національний егоїзм виходять на перший план. Тому вони роблять серйозну ставку на зростання ролі військово-силового фактора в міжнародних відносинах, підвищення рівня регіональної нестабільності і провокування невизначеності військово-політичної обстановки як у суміжних з Росією територіях, так і в Європі і в світі, в цілому, на встановлення Нового світового порядку згідно своїм розумінням»[7].
 
Депутат Європарламенту від ФРН , віце-президент групи соціалістів та демократів Кнут В. Флекенштайн (посередині), коментатор Радіо «Вільна Європа» Драган Штавлянин (праворуч) та Надзвичайний і Повноважний Посол, експерт Центру дослідження Росії Борис Базилевський (ліворуч)
Так у лютому 2018 року він  закликав Порошенка звернутися до світової спільноти не визнавати вибори президента РФ. «Якщо інші держави визнають легітимними президентські вибори Росії, проведені на окупованих територіях, це означатиме визнання цих територій російськими. Аби попередити подібну ситуацію, президенту України варто відкрито звернутися до лідерів інших країн» написав він в українському інформаційному агентстві «Главком». 
Ось, що про Борис Миколайович пише Володимир Огризко  керівник Центру досліджень Росії,  Міністр закордонних справ України (2007 – 2009 роки»: « … Боря Базилевський.  І у мене відразу перед очима усміхнений і життєрадісний молодий чоловік, з яким я познайомився в кінці 70-х років.  Він працював в МЗС СРСР, але повернувся з Москви не великодержавним зарозумілим снобом, а Українцем. Справжнім і щирим. Таким він залишався завжди. 
Дипломат - це у першу чергу аналітик. Його робоче місце - не прийняття з келихом вина в руках ( як чомусь вважається), а письмовий стіл, за яким - інтелектуальна робота, узагальнення отриманої інформації, підготовка пропозицій.
Борис був саме таким. Він вдало поєднував свої блискучі дипломатичні таланти з науковою роботою, активно працював і після завершення дипломатичної карʼєри.
Хто такі «русскіє»? Це - одна з останніх його робіт, у якій  він, як справжній науковець,  на великому першоджерельному матеріалі розвінчує міф про «єдіний народ», пише про справжнє історичне коріння московитів, доводить, що ідеологія путінської росії є сучасною версією фашизму…
Сказати відверто - у нас мало було та й є зараз таких дипломатів. Такими як він потрібно пишатися!
Борис  жив з Україною в серці. Він мріяв про Україну в обʼєднаній Європі. На жаль, не дочекався.
Але його мрія здійсниться. Ще зовсім трохи…».
Одному із авторів цієї статті, а саме Ткачу Дмитру, випала доля бути довгі роки другом Бориса Миколайовича. Наведемо коротко його спогади.
«Познайомилися ми у далекому 1991 році, коли Базилевський із своєю майбутньою дружиною Юлею приїхали до Будапешту придбати весільню сукню для Юлі і костюм для Бориса. Я радо прийняв їх у своїй оселі, допоміг з покупками — тоді ми і подружилися. Потім Борис із Юлею декілька разів приїздили до мене у Будапешт, і завжди це були теплі зустрічі з відвертими розмовами про українську дипломатію, майбутнє України, про те, якою вона має бути у світі. Борис умів говорити про серйозні речі легко, без пафосу — і саме це робило розмови з ним такими живими та незабутніми.
Потім, коли ми обидва повернулися із закордонних відряджень, часто зустрічалися в Києві. І завжди це були теплі, сповнені щирості зустрічі — без протоколу, без посадових масок, просто двоє людей, які пройшли схожий шлях і розуміли одне одного з півслова. Борис був саме таким другом: надійним, уважним, позбавленим будь-якої зарозумілості, попри свій високий ранг і багатий досвід. Він умів слухати — і це, мабуть, найрідкісніша якість серед тих, хто звик говорити від імені держави.
Його вже немає — але є пам'ять про нього: тепла, як ті будапештські зустрічі, і міцна, як дружба, що починається з простої людської доброти».
ВИСНОВКИ
Борис Миколайович Базилевський прожив життя, яке важко вмістити у стандартні біографічні рядки — не тому, що воно було позначене гучними подіями чи публічними тріумфами, а тому, що його справжня цінність вимірюється іншою мірою: мірою чесно виконаного обов'язку, збережених людських зв'язків і тихої, але незмінної відданості своїй країні.
Він належав до того покоління, якому випало найскладніше завдання: будувати нове, не маючи готових зразків, спираючись лише на власний професіоналізм, здоровий глузд і внутрішню порядність. Радянська дипломатична школа дала йому технічну досконалість; незалежна Україна — сенс, заради якого цю досконалість варто було застосовувати. І він зумів поєднати одне з одним — органічно, без надриву, з тією спокійною впевненістю, що відрізняє людей, які точно знають, що роблять і навіщо.
Його внесок у розбудову України є конкретним і вимірним: роки роботи у структурах Верховної Ради на зорі незалежності, коли закладалися основи зовнішньополітичного курсу держави; шість років консульської служби в Чикаго, де кожен робочий день означав реальну допомогу реальним людям; системна реформаторська праця на чолі Департаменту консульської служби МЗС; і, нарешті, дипломатична місія в Ірландії, де він долучився до формування відносин між двома країнами, що мають набагато більше спільного, ніж здається на перший погляд.
Але не менш важливим є інший вимір його спадщини — людський. Борис Миколайович умів бути другом: щирим, надійним, позбавленим будь-якої зарозумілості попри найвищі ранги. Зустрічі в Будапешті, розмови в Києві, роки справжньої дружби — все це залишилося в пам'яті тих, кому пощастило його знати, як щось незмінно тепле і живе.
Україна втратила 22 травня 2026 року людину, яка будувала її зовнішнє обличчя — тихо, чесно і з повною віддачею. Ця стаття — лише невеликий внесок у збереження пам'яті про нього. Справжнім же пам'ятником Борису Миколайовичу Базилевському є та дипломатична служба, становленню якої він віддав найкращі роки свого життя, і ті люди, яким він допоміг — кожен на своєму місці, кожен у свій час.
Література
1.Україна та Ірландія – порівнянняhttps://clout.com.ua/ukrayina-ta-irlandiya-porivnyannya.html
2. Ірландія. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0% 86%D1%80%D0%BB% D0% B0% D0%BD%D0%B4%D1%96%D1%8F
3.Капкан для "кельтського тигра" https://epravda. com.ua/ publications/ 2010/10/13/251743/
4.Ірландія. https://ukraineishome.org/uk/frequently-asked-questions/ireland/
5. Deaglán De Bréadún. Ukraine hopes for continuing Irish support for future membership of European Union https://www.irishtimes.com/news/ukraine-hopes-for-continuing-irish-support-for-future-membership-of-european-union-1.697243
6. Stephen Cadogan. Ukraine ambassador encourages Irish farm links.  https://www.irishexaminer.com/ farming /arid-20105891.html
7. Виступ посла Бориса Базилевського, провідного експерта Центру дослідження Росії, 20 березня 2015 в Белграді (Сербія) на міжнародній конференції "Українська криза - погляди з України, Німеччини та Сербії". https://www.ridneslovo.co.rs/rs117/index.html
 
 
                                                                                                                               *  *  *
 
 
 

Дмитро Іванович Ткач

 

 

                                                                                                                       Євген Григорович Кириленко

 –                                                                                     шлях від шахтаря до Надзвичайного і Повноважного Посола України

     

 

Народився 30 жовтня 1948 року, місто Харцизьк, Донецька область; помер 6 вересня 2018 року, Київ — український дипломат, Надзвичайний і Повноважний Посол України, державний діяч, який у 1990–2000‑х роках відіграв помітну роль у формуванні та реалізації зовнішньополітичного курсу незалежної України в міжнародних організаціях.

1964 року працював підземним електрослюсарем на шахті «Комуніст-Нова» тресту «Жовтеньвугілля», Донецької області. Хто ніколи не був у шахті під землею, той ніколи не зрозуміє, що відчував хлопець у 16 років у закритому просторі копальні. Я це знаю. Правда був трошки старший у віці 26 років, але багато разів спускався у шахту «Харьківська»  ВО «Свердловантрацит» у якості уповноваженого від бюро міському партії відповідального за викання плану вугледобування. Але це окрема історія. Є така пісні: «Что ты знаешь о Солнце, Если в шахте ты не был. Если бродишь под солнцем с утра — Только тот ценет Солнце И высокое небо, Кто поднялся с зарёй на гора». Дійсно це велике щастя піднятися «нагора» живим, коли на тебе перед цим давило 1000 метрів породи. І уявіть собі, що цей 16 – річний хлопець   туди спускався на протязі декількох років. І вже тоді мріяв про іншу долю.

Тому у 1968 році поступив на факультет іноземних мов Харківського державного університету ім. М. Горького, який закінчив у 1973 році та отримав спеціальність «англійська мова та література». У 1973 проходив стажування в Кембриджському університеті у Великій Британія. У 1983 закінчив Харківський державний університет ім. М.Горького, історичний факультет. У 1983 році склав кандидатські іспити за фахом «міжнародні відносини» на факультеті міжнародних відносин і міжнародного права Київського державного університету ім. Т.Шевченка. У 1997 проходив стажування в Інституті міжнародних відносин ім. Вудро Вільсона  Принстонського університету (США).

У 1973—1980 рр. — старший лаборант, викладач кафедри перекладу та англійської мови Харківського університету.

У 1980—1994 рр. — старший викладач кафедри іноземних мов Київського технологічного інституту легкої промисловості.

У 1994—1995 рр. — викладач кафедри теорії та практики перекладу германських мов факультету іноземної філології Київського університету

У 1995 році розпочинається його дипломатична кар’єра. —2004 рр. — Спочатку він працює першим секретарем, радником відділу країн Африки Управління Азіатсько-Тихоокеанського регіону, Близького та Середнього Сходу і Африки; радником відділу США та Канади Управління країн Європи та Америки, начальник відділу США та Канади; начальником відділу Російської Федерації Першого територіального Управління МЗС України.

У 1998—2004 рр. — перше закордонне відрядження  у якості радника – посланника Посольства України в Об'єднаному Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії.

У 2004—2007 рр. — завідувач сектором багатостороннього міжнародного співробітництва Управління економічної взаємодії з новими незалежними державами Східної Європи та Центральної Азії; головний спеціаліст сектору багатостороннього міжнародного співробітництва Управління зовнішньоекономічної політики та міжнародного співробітництва Секретаріату Кабінету Міністрів України.

У 2007—2008 рр. — заступник керівника торговельно-економічної місії Посольства України в Естонській Республіці.

У 2008—2010 рр. — заступник завідувача відділом інституційного забезпечення європейської інтеграції, завідувач сектору комунікації та навчання з питань європейської інтеграції Управління з питань європейської інтеграції; завідувач сектору підготовки фахівців з питань європейської інтеграції Управління моніторингу відносин Україна — ЄС Координаційного бюро європейської та євроатлантичної інтеграції Секретаріату Кабінету Міністрів України.

З 19 жовтня 2011 Президент України В. Ющенко призначає Кириленко Євген Григорович Надзвичайним і Повноважним Послом України в Арабській Республіці Єгипет. 2011 рік був надзвичайно важливим і водночас складним моментом для присутності України в Єгипті — одразу з кількох причин.

«Арабська весна» і політична нестабільність. У лютому 2011 року в Єгипті відбулася революція, внаслідок якої пішов у відставку президент Хосні Мубарак після 30 років правління. Посол Кириленко прибув саме в цей вихор: його місія починалася в умовах повної невизначеності щодо майбутнього єгипетського керівництва, нових партнерів та нових правил гри. Це вимагало від дипломата особливої гнучкості та витримки.

Зернова стратегія. Єгипет є найбільшим у світі імпортером пшениці, і Україна традиційно була одним із ключових її постачальників. Протягом десяти сезонів з 1997 по 2008 рік Арабська Республіка Єгипет імпортувала 117 млн т зернових і борошна, посідаючи четверте місце у світі за обсягом імпорту зерна. Єгипет як найближчий і найпотужніший зерновий ринок був критично важливим для українського агроекспорту, і посол відігравав ключову роль у підтримці цих торговельних зв'язків.

Договірно-правова база. Між двома державами діє 35 документів міжурядового та міжвідомчого рівня, а правова база України і Єгипту є однією з найбільших серед арабських країн-партнерів України. Серед ключових документів — Угода про економічне і науково-технічне співробітництво, Угода про сприяння та взаємний захист інвестицій, Угода про торговельне співробітництво та Конвенція про уникнення подвійного оподаткування.

Геополітичний вимір. Єгипет — найбільша арабська держава, впливовий гравець в Африканському Союзі та Лізі арабських держав. Для України, що шукала підтримки та партнерів поза межами пострадянського простору, присутність у Каїрі мала стратегічне значення, що виходило далеко за межі двосторонніх відносин.

Отже, Євген Кириленко приступив до роботи в надзвичайно непростий момент — коли країна перебування переживала революцію, а збереження торговельних, економічних і дипломатичних зв'язків вимагало від посла максимальної фахової майстерності.

Ось кілька конкретних напрямів діяльності Кириленка на посаді посла.

Нафтогазове співробітництво. Це було одним із ключових досягнень місії. Посол взяв участь у церемонії підписання концесійної угоди між НАК «Нафтогаз України» та Міністерством нафти Єгипту, а також підкреслював, що між країнами активізувалося співробітництво у нафтогазовій сфері. У цей період НАК «Нафтогаз України» активно вів видобуток нафти на концесійній ділянці Alam El Shawish у Західній пустелі Єгипту — до березня 2012 року було видобуто понад 787 тис. барелів нафти.

Торговельні показники. Кириленко фіксував, що динамічний розвиток двосторонньої торгівлі та економічного співробітництва між країнами досяг 1,472 млрд дол. США, а Єгипет посідав 10-те місце серед імпортерів української продукції — у 2010 році на його частку припадало 2,59% від загального експорту України.

Перспективні напрями. Посол вказував на значні можливості для співробітництва у сфері високих технологій, особливо у космічній та авіаційній галузях, а також у сфері військово-технічного співробітництва.

Багатостороння дипломатія. У травні 2012 року Кириленко взяв участь у засіданні Координаційного бюро Руху неприєднання на рівні міністрів закордонних справ — що свідчить про його активність не лише у двосторонньому, а й у ширшому багатосторонньому дипломатичному форматі.

Революційний контекст. Посол привітав досягнення єгипетського народу на шляху до демократії, проводячи паралелі між Помаранчевою революцією в Україні та «Революцією 25 січня» в Єгипті. Це свідчить про його вміння вибудовувати довіру з новим єгипетським керівництвом у надзвичайно чутливий постреволюційний період.

Загалом місія Кириленка відбувалась в умовах подвійної нестабільності — єгипетської революції та подальшої турбулентності — і попри це йому вдалося зберегти та розвинути ключові напрями двостороннього співробітництва.

Робота Є. Г. Кириленка у апараті МЗС України та Кабінеті Міністрів, в українському посольстві в Єгипті збіглася з етапом інтенсивної інтеграції України до міжнародних інститутів, коли Київ активно шукав підтримки в арабському світі та на міжнародній арені. Через його внесок у діяльність представництв України було закріплено стратегічна позиція держави як відповідальної сторони міжнародних зобов’язань, готової до конструктивного діалогу з різноманітними регіональними та глобальними політичними акторами.

Помер Євген Григорович Кириленко  6 вересня 2018 року у місті Києві тут і похований.

 

 

Дата проведення: 
Четвер, Травень 28, 2026 - 00 до П'ятниця, Травень 29, 2026 - 00