Кожен день приносить трагічні новини з України. Світ з жахом спостерігає, як розв‘язані Росією війна та геноцид загрожують самим підвалинам світового порядку. Багатосторонні інститути, такі як НАТО, ОБСЄ, ЄС та інші, напружено шукають нові можливості стримування агресора. ООН як глобальна міжнародна організація, утворена з проголошеною в Статуті метою «врятувати наступні покоління від лиха війни», відчайдушно намагається знайти шляхи, щоб знову відповідати вимогам часу. Дивлячись новини, важко не повторити за президентом Зеленським: «Тож, де той мир, заради гарантування якого створювалась Організація Об’єднаних Націй?»

На жаль, існують вагомі причини для такого розчарування. З того часу, як Росія окупувала Крим та розв’язала війну на Донбасі вісім років тому, ООН не спромоглася адекватно відповісти на зухвалу агресію проти суверенітету і територіальної цілісності України - однієї зі своїх держав-засновниць. Є багато чинників цього провалу. Нагальна потреба провести всеосяжну реформу розладнаної системи ООН, яка б пішла далі анонсованої керівництвом ООН програми “United Nations 2.0” очевидна. Проте, попри безліч недоліків і невідповідностей, ООН за визначенням залишається унікальним інструментом дипломатії миру. Порятунок України є ще однією причиною, щоб світ допоміг зробити Організацію успішною. В цьому контексті ми, Надзвичайні і Повноважні Посли України та колишні високопосадовці ООН, що колективно репрезентують два століття досвіду роботи в Організації, досвіду, який включає шестиразове таємне голосування у Раді Безпеки ООН за кандидатуру пана Гутерреша на пост Генерального Секретаря, хотіли б запропонувати три простих кроки у межах повноважень Генерального Секретаря, які б посилили довіру до ООН в умовах агресії Росії проти України.

По-перше, керувати дипломатією, показуючи власний приклад. Генерального Секретаря часто називають «секулярним Папою», через те що його посада дає йому можливість, і навіть зобов‘язує його, говорити від імені усіх людей з позиції морального авторитету і весь світ — його аудиторія. Протягом історії генеральні секретарі розуміли необхідність особистого втручання у найскладніші ситуації війни та миру. Даг Хамаршельд загинув під час місії у Конго, Бутрос Галі мав мужність приїхати в Сараєво під час облоги, Кофі Аннан літав до Багдаду, щоб зупинити війну – і це лише декілька прикладів. Дипломатичний ефект особистої присутності добре розуміють у Ватикані: минулого місяця Святіший Престол оголосив, що планується візит Папи Франциска до Києва. На жаль, останній і єдиний візит пана Гутерреша до Києва відбувся у липні 2017 року. Відтак, є підстави вважати, що вікно можливостей для човникової дипломатії з грудня 2021 по березень 2022 року було втрачене. Проте, краще пізно, ніж ніколи. Зважаючи на серйозність сьогоднішньої ситуації, якби Генеральний Секретар особисто очолив дипломатичні зусилля на місці, не перекладаючи завдання на підлеглих, — це було б мудро.

По-друге, Генеральному Секретареві варто уважніше подивитися на свою команду вищого керівництва ООН, що складається з так званих «політичних призначенців», рекомендованих на ці пости їхніми урядами. Зазвичай, коли Генеральний Секретар призначає цих осіб на посади, він враховує різні фактори, включно з геополітичними. Наприклад, неприйнятною виглядала б ситуація, якби представника Південної Африки, рекомендованого режимом апартеїду, призначили б на посаду, пов’язану з правами людини. Так само не можна уявити, що північнокорейський функціонер обіймає високу посаду в секретаріаті Міжнародного агентства з атомної енергії. Проте, як не дивно, призначенці держави-агресора продовжують зберігати керівні позиції в Секретаріаті ООН попри те, що Росія в світі фактично перетворилася на парію. Особливо шокує той факт, що людина, рекомендована лавровським МЗС, основним завданням якого нині є відбілювання російських терористичних дій, продовжує працювати «заступником Генерального секретаря ООН з питань боротьби з тероризмом». Жертви масових убивств у Бучі, мабуть, перевертаються в братських могилах від цього, а також через те, що ще двоє російських ставлеників працюють на високих посадах Помічників Генерального Секретаря в операціях ООН з підтримання миру. Жоден з цих чиновників не був призначений відповідно до своїх заслуг - усі вони політичні призначенці країни-агресора. І саме такими їх треба вважати.

По-третє, необхідно припинити фінансувати російську агресію через бізнес-можливості, такі як закупівлі ООН. Після видатків на оплату персоналу, придбання різноманітних товарів та послуг на суму понад 20 мільярдів доларів на рік є найбільшою статтею витрат в бюджеті ООН. Завдяки безперервним політичним махінаціям, Росія стала одним з основних постачальників ООН. На порталі закупівель (ungm.org) зареєстровано 1100 російських компаній, що намагаються отримати оонівські контракти. Відтоді, як Росія розв’язала війну в Україні у 2014 році, вона отримала від ООН контрактів на суму 2,5 мільярди доларів. На тлі глобальних економічних санкцій, така «щедрість» щонайменше дивує. Ще більш тривожить той факт, що значна частина цих контрактів припадає на довгострокові угоди про авіаційні перевезення для операцій ООН з підтримання миру, де абсолютна більшість парку гелікоптерів належить російським авіаперевізникам. У той час, коли Європейський Союз впроваджує санкції проти російської авіації, Секретаріат ООН продовжує оплачувати послуги російських підрядників. Окрім комерційного виміру, треба брати до уваги й етичні проблеми, адже російські повітряні судна часто пілотують колишні військові льотчики. Відтак, цілком можливо, що в операціях з підтримання миру ООН літатимуть ті самі екіпажі, які вщент зруйнували сирійський Алеппо, а нині бомбардують Харків та Маріуполь. Допоки дії оонівської бюрократії не будуть збігатися з їхньою риторикою, до ООН будуть ставитися з недовірою, як в Україні, так і за її межами.
На тлі загального обурення вбивствами цивільного населення в Україні, 7 квітня 2022 р. Генеральна Асамблея ООН проголосувала за припинення участі Росії у Раді ООН з прав людини. Це важливий крок на шляху до ізоляції агресора і ми вдячні переважній більшості членів ООН за це рішення, адже членство Росії у цій Раді, за словами посла США Томас-Грінфілд, виглядало як «фарс».

Виключення Росії з цього важливого органу ООН демонструє, що можна робити правильні речі, коли на те є політична воля. Вищезгадані нами маленькі кроки не потребують великих зусиль з боку Генеральної Асамблеї ООН чи Ради Безпеки. Все що потрібно — це сміливість та політична воля з боку Генерального секретаря та країн – членів Організації.

Посол Валерій Кучинський, колишній Постійний представник України при ООН, обіймав посаду Виконавчого секретаря Національної комісії України у справах ЮНЕСКО, нині доцент кафедри міжнародних відносин Колумбійського університету, США;

         Посол Володимир Хандогій, колишній в.о. Постійного представника України при ООН, глава місії України при НАТО, перший заступник міністра закордонних справ, в.о. міністра закордонних справ (2009), посол України у ряді країн, у томи числі у Великій Британії;

        Посол Ігор Харченко, керівник офісу президента 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, заступник міністра закордонних справ України (2000-2003), п’ять разів посол України, зокрема в Токіо, Лондоні, Варшаві та Бухаресті, спеціальний представник України з придністровського врегулювання (2010-2013);

       Посол Володимир Єльченко, двічі обіймав посаду Постійного представника України при ООН, у тому числі представляв Україну в Раді Безпеки (2000-2001 та 2016-2017), п’ять разів був послом України, зокрема у Москві, Вашингтоні та Відні. Працював у миротворчій місії ООН UNPROFOR (Хорватія 1993), на виборах у Південній Африці (1994).

         Дмитро Довгополий, понад 30 років співробітник Секретаріату ООН, Директор із закупівель ООН (2010-2019), брав участь у розгортанні численних миротворчих місій, працював у миротворчих місіях ООН в країнах колишньої Югославії;

       Олександр Мацука, близько 30 років співробітник Секретаріату ООН, директор секретаріату Ради Безпеки ООН (2016-2019), керівник групи Східної та Південно-Східної Європи у політичному департаменті ООН (2006-2009). Працював у миротворчій місії в Косово (1999); брав участь у переговорах між Грецією та Колишньою Югославською Республікою Македонією (2003-2009), у переговорах між Грузією та Абхазією (2003-2008) і політичних місіях у країнах Балтії та Балкан.

10 квітня 2022 року