Існує певна логіка у прагненні шукати психіатричне походження при поясненні рішення президента Росії розпочати 24 лютого 2022, «спеціальну військову операцію» в Україні, настільки це виглядає безумством.

Не так американські ракети та розширення НАТО, як поглиблення української демократії збурило ворожість російських керівників останніми роками. Владімір Путін дійсно усвідомлює ризики, які просування демократичних цінностей в Росії створюватиме для політичного режиму який він уособлює.

Після повалення Берлінської стіни та розпаду СРСР, Європейський союз та НАТО прийняли до свого складу всіх членів того що було колись Варшавським договором, як і колишні радянськіх республіки - Литву, Латвію та Естонію. У 2019-му Україна визначила у Конституціі прагнення стати в майбутньому членом НАТО та ЄС. Зробивши це, вона підкреслила бажання рухатися власним шляхом, схваливши у парламенті низку законів, спрямованих на боротьбу з корупцією, зменшення впливу олігархів на суспільство та реформу судової системи.

Зі свого боку, Росія зберігає традиції втручання у внутрішні справи сусідніх держав (Угорщина, 1956-й;Чехословаччина, 1968-й; Афганістан, 1979-й; Грузія, 2008-й) . Ця давня звичка і досі заважає їй зрозуміти, що глобалізація зробила її саму вразливою для зовнішніх впливів. При розпаді радянської імперії Росія втратила значну частину економічного та інтелектуального потенціалу СРСР. Вона потерпає від еміграції, вона «деєвропеїзувалася». Стисло кажучи, вона стала більш вразливою. Її середнього рівня економіка є постачальником сировини та дуже залежить від імпорту, особливо устаткування та технологій. Москва намагається сьогодні розігрувати китайську карту, не усвідомлюючи, що посідає другорядну роль у системі пріоритетів Пекіну.

За 30 років після революції 1917-го ленінський, а згодом сталінський СРСР спромігся відновити володарювання на територіях, втрачених в ході Першої світової війни: Україну, Грузію, Білорусь, колишні балтійські губернії, частину Польщі і Фінляндії та Бесарабію. Москві також вдалося встановити контроль над Галичиною, Буковиною, Закарпаттям та частиною східної Пруссії, які раніше їй не належали. Після Другої світової війни СРСР створив на західному кордоні «пояс» країн-сателітів від Балтійського до Чорного моря. Було повернуто південь Сахаліну, втрачений після російсько-японської війни. СРСР також анексував Курильські острови, які йому ніколи не належали. У часи СРСР вплив Москви розповсюджувався на Китай, північну Корею, Монголію та північний В’єтнам. Росію не можна порівняти із СРСР ні за розмірами ні за впливом. Вона також менш автаркічна. В умовах глобалізації її кордони стали проникними. Найкращим доказом цього є прагнення її керівництва до ізоляції країни в галузі економіки, фінансів та, особливо, інформації за рахунок контролю ЗМІ, Інтернету та соціальних мереж. Було би помилкою вважати, що невдача революції у 1917-му та 1991-му прирекли Росію та її складові на тоталітаризм та автократію. Зростаюча взаємозалежність країн та цивілізацій розширила поле можливостей. До того ж, зміна поколінь дозволяє сподіватися що у майбутньому суспільство насмілиться вимагати у своїх керівників більше свободи, загрожуючи не лише їхній владі, але й територіальній єдності Федерації, як це відбувалося щоразу в історії Росії під час демократичних змін.

Протягом десятиліття в Україні відбулося два загальнонародних збурення (Помаранчева революція у 2004-му та Євромайдан у 2014-му), які остаточно вивели її на шлях демократичних перетворень. Вона прагне стати частиною спільноти миролюбних країн. Вона сповідує спільні із Заходом цінності справедливості та свободи.

Приклад України, який бачать росіяни, свідчить, що перетворення колишньої радянської республіки на демократичну державу та вільне суспільство цілком можливе. За час незалежності Україна розвинула нові здобутки: громадянське суспільство, вільні медіа та дієздатний парламент. За 30 років у ній відбулися сім президентських виборів. Останнє голосування, яке було у 2019-му, зробило Президентом позасистемного кандидата, 41-річного представника нового покоління громадян, політична свідомість яких формувалася в умовах відкритості та демократичних свобод.

За той же час в Росії влада фактично змінилася лише раз. Діючий президент незмінно володіє своїми повноваженнями та повноваженнями прем’єр-міністра з 1999-го року. Вихований в часи СРСР у надрах КДБ, він наближається до семидесятиріччя та самостверджується, змінюючи конституцію, щоб мати можливість залишитися при владі до 2036-го.

Найкращий спосіб позбавити Україну від зазіхань Кремля, а Європу від загроз, які російська влада створює для її стабільності, полягає у фінансовій, економічній, військовій та політичній інституціоналізаціі приналежності України до західної спільноти. Саме незавершеність цих процесів дозволила Владіміру Путіну, запамороченому міфом російської імперської величі, вщент зруйнувати мир в Україні.

У час, коли Фінляндія, яка у 1939-му стала жертвою радянської агресії та має статус позаблоковості у військовій сфері, виявляє бажання приєднатися до

Північноатлантичного альянсу, Україна могла би, очікуючи членства в НАТО, застосувати у себе швейцарську модель озброєного нейтралітету. За умови надійних гарантій для української демократіі з боку ядерних держав Заходу, це дозволило би назавжди позбавити Росію імперських ілюзій та зазіхань.

Професор Євген Бершеда, Надзвичайний і Повноважний Посол, Член Української асоціації зовнішньої політики.

(Передрук статті зі швейцарській франкомовної газет Le Temps за 17.04.2022. За згодою автора).