Автор Олег Шамшур, Надзвичайний та Повноважний Посол, заступник міністра закордонних справ України (2004–2005), посол України у США (2006–2010), посол України у Франції (2014–2020)

За перший рік своєї нової каденції Дональд Трамп доклав максимальних зусиль, аби переробити за власними «лекалами» внутрішню та зовнішню політику США. Всередині країни — «підігнати» під себе правила політичної гри, випробувати на міцність Конституцію країни та її інституції, деморалізувати політичних конкурентів. Усе це для того, щоби створити владну систему, де реально важить тільки його слово та воля. Зовні — радикальне переформатування пріоритетів і засобів здійснення зовнішніх зносин та формування трампоцентричної світової політики.

Аби краще зрозуміти наміри Трампа та його команди й оцінити перспективи їхнього впливу на Сполучені Штати і навколишній світ, розіб’ємо «напрацювання» президента на 10 сегментів. Водночас зауважимо, що зовнішня політика Трампа пов’язана з тією політичною конструкцією, яку він намагається створити в самих Сполучених Штатах.

Розбудова імперського президенства. Жоден очільник Сполучених Штатів не намагався зміцнити владу президента так, як це робить зараз Дональд Трамп — фактично нехтуючи конституційними обмеженнями, послаблюючи дію основоположного для американської демократії принципу інституційних стримувань і противаг та створюючи тим самим небезпеку надмірного посилення президентської влади за рахунок інших гілок державної системи. Він вважає, що отримав карт-бланш на реалізацію своєї політичної програми від громадян США внаслідок переконливої перемоги на виборах 2024 року.

Аби деморалізувати опонентів, уникнути або звести до мінімуму необхідність досягнення політичних компромісів, Трамп та його команда на початковому етапі активно використовували наявні інституційні «лазівки» на кшталт законів, передбачених для надзвичайних ситуацій(зокрема для того, щоб обґрунтувати необхідність залучення американських військовиків на території США чи введення тарифів). Водночас американські аналітики звертають увагу на те, що чинна адміністрація що далі, то більше демонструє небажання виявляти стриманість у своїх діях, керуючись принципом «нехай спробують нас зупинити».

Президент практично підпорядкував собі республіканську більшість в обох палатах Конгресу США. Ті, хто наважується на «фронду» проти господаря Білого дому, зараховуються до його особистих ворогів і зазнають нищівної критики. Конгрес наразі практично полишив функцію стримування та корекції президентської влади.

Немає впевненості в тому, що таку роль зможе ефективно виконувати судова гілка, попри численні рішення, які обмежують дії адміністрації. На користь Трампа грає наявність консервативної більшості у Верховному суді США та позиція тих апеляційних суддів, яких він призначив іще під час першого президентського терміну.

Важливою частиною процесу розбудови трампівської владної вертикалі стало переформатування адміністративного апарату, яке мало на меті забезпечити новому «шерифу» абсолютну лояльність державних службовців. Масові скорочення та показові чистки відповідали намірам трампосфери знищити так званий deep state, пов’язаний із традиційним ворожим до Трампа істеблішментом. Тактика «шоку й трепету» була спрямована на залякування як політичних опонентів, так і персональних ворогів Трампа. Знаряддям реалізації обіцянки щодо «президенства помсти» та інших прямих президентських вказівок стало Міністерство юстиції.

Формування системи особистої влади. На початку другої каденції Трампа здавалося, що наявні в США інституції унеможливлювали реалізацію такого політичного сценарію. Проте зараз останній не здається відірваним від американської політичної реальності. Професорка Нью-Йоркського університету Рут Бен-Гіат, яку цитує французька Le Monde, зазначає, що за часів Трампа влада спирається на «центральну фігуру, его якої перетворюється на єдиний політичний компас». Президент США, подібно до інших авторитарних керівників, вважає, буцімто його ніщо не стримує, він здатний утілювати в життя всі свої фантазії, зокрема виявляти зневагу щодо міжнародного права. Реально політика Трампа — не про «Америку понад усе», а, за висловом відомого американського журналіста Томаса Фрідмена, про Трампа понад усе. Рушійною силою трампівського «плану» для Америки та світу є непохитна впевненість у власній «непогрішимості» та «величі».

Що довше Трамп перебуває при мало обмеженій владі, то більшим стає вплив на ухвалення політичних рішень його інтуїції, забаганок, уподобань та емоцій, які можуть змінюватися протягом доби. Ставлення до того чи іншого іноземного лідера є суттєвим елементом ставлення Трампа до країни, яку цей політик очолює, та пов’язаних із нею проблем. Найкомфортніше він почувається у спілкуванні з автократами, або «сильними лідерами», як він їх називає. Такими, як монархи Перської затоки, Віктор Орбан, Реджеп Ердоган чи Путін.

Досить часто шлях до голови та серця Трампа пролягає через необмежені лестощі й дорогі подарунки. Достатньо згадати «татуся» Трампа від Марка Рютте та золоту корону, піднесену президентом Південної Кореї, або золотий зливок і настільний годинник «Ролекс» — подарунки від групи швейцарських мільярдерів.

Ерозія прав людини. Формування системи особистої влади Трампа не могло не погіршити якості американської демократії, що завжди вважалася своєрідним маяком для всієї демократичної спільноти. Це показала остання річна доповідь міжнародної НУО Human Rights Watch. Як констатував її виконавчий директор Філіп Болопіон, протягом лише кількох місяців нападу з боку адміністрації Трампа «зазнали основи американської системи демократії: система противаг і стримувань, юридична влада, політична опозиція, преса, університети, великі юридичні фірми та фундації. Це є скоординованою атакою на все, що здатне обмежити владу президента США Дональда Трампа». Тематика прав людини, просування принципів демократії та верховенства права практично видалені з арсеналу американської дипломатії.
Абсолютна лояльність як замінник компетентності. Побудова президентської імперії Трампа була б неможливою без наявності в нього команди, головним критерієм формування якої була абсолютна лояльність до «боса» й уміння обстоювати його ідеї та вчинки в публічній площині. Ці якості цінуються на порядок вище, ніж компетентність і досвід. Трамп зробив висновки зі своєї попередньої каденції, коли в його оточенні були так звані дорослі, які мали власну думку й могли навіть сперечатися з «лідером». Така поведінка підлеглих суперечить уявленням Трампа про власну персону й створює для нього психологічний дискомфорт. Засідання уряду під його головуванням нагадують засідання політбюро ЦК КПРС: доповідь кожного міністра починається з подяки президенту за його діяльність і «мудре керівництво».

Нинішня адміністрація Трампа складається з людей, готових беззаперечно втілювати в життя його «генеральну лінію» та виправдовувати будь-які, навіть найконтроверсійніші заяви й дії в галузі як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Доводилося неодноразово спостерігати, як члени президентської команди давали задній хід порівняно з раніше озвученими позиціями після того, як Трамп оприлюднював свої «остаточні істини», хоч якими неоковирними вони були. Це стосується й такого професійного та досвідченого політика, як Марко Рубіо, діяльність якого на посаді держсекретаря контрастує з його «сенаторськими» заявами щодо російської агресії проти України. За принципом лояльності та близькості до президента підбираються посланці на найскладніших і найделікатніших перемовинах.

Створення альтернативної реальності. Члени команди президента відіграють важливу роль у спробах створити під його керівництвом віртуальну реальність, альтернативну справжньому стану речей, але таку, що відповідає персональним інтересам Трампа та філософії його імперського президенства. Вона перебуває в центрі комунікативної стратегії лідера США, яка полягає в тому, щоби постійно насичувати собою інформаційний простір, перетворивши політику на політичний перформанс, де все обертається навколо однієї особи — Дональда Дж. Трампа. Цьому, зокрема, сприяє поширення згенерованих ШІ зображень президента у вигляді монарха, Папи Римського чи пілота, який скидає фекалії на голови протестувальників. Адресатом є насамперед республіканська «база», яка, попри все, й далі підтримує свого «чемпіона» та його політичні цілі.

Безпрецедентна персоналізація зовнішньої політики. Ніколи досі Сполучені Штати не бачили такого ступеня обумовленості зовнішньої політики інтересами чинного президента, його родинного клану та групи наближених до Білого дому бізнесменів і політиків.

Персональні статки членів трампівської розширеної родини за рік після президентських виборів збільшились на 4 млрд дол. Іще на початковому етапі своєї другої каденції Трамп дозволив продаж 500 тисяч американських чипів, необхідних для розробок, пов’язаних із ШІ, компанії з ОАЕ, попри її зв’язки з Китаєм. Незадовго до фіналізації цієї оборудки інвестори, пов’язані з еміратською владою, вклали 2 млрд дол. у World Liberty Financial — криптовалютний стартап, заснований родинами Трампа та Віткоффа. Головними економічними бенефіціарами військової операції США у Венесуелі стали мегадонори Трампа включно з фінансистом Полом Сінгером: філія його хедж-фонду стала новим власником Citgo — американського підрозділу венесуельської державної нафтової компанії. Можна також згадати про надання владою В’єтнаму дозволу на реалізацію проєкту з побудови родиною Трампа гольф-комплексу в розпал тарифних перемовин. Або про обіцянку Південної Кореї та Японії вкласти гроші в американські інвестиційні фонди сумнівного походження. Схоже, що Трамп не відмовився від ідеї перетворити Сектор Гази на «Середземноморську Рив’єру», до створення якої вочевидь долучаться бізнесмени, які належать до трампосфери. Принаймні таке припущення можна зробити після представлення зятем президента Джаредом Кушнером відповідного девелоперського плану на презентації новоствореної Ради миру в Давосі.

Інший критерій, який впливає на рішення, що їх ухвалює Трамп, полягає в тому, наскільки вони сприяють промоції його іміджу. Чи не найкращим прикладом є гренландська епопея, в якій жорстку й авантюрну позицію лідера США значною мірою визначили кілька мотивів: його бажання увійти в історію як президент, що суттєво збільшив територію США, інтерес до ресурсів острова (насамперед рідкоземельних металів) та образа на те, що він не отримав мирного Нобеля.

Полишення України. Поява «мирного плану Трампа» засвідчила те, що навіть після перемоги останнього на виборах здавалося малоймовірним: Україна втрачає, якщо вже не втратила, свого основного стратегічного партнера, з яким укладено відповідну Хартію. Чинний президент США не вважає Україну державою, стратегічно важливою для США й цікавою для нього особисто, оскільки ні він, ні його посланці Кушнер і Віткофф не бачать у нашій країні серйозних перспектив для розвитку свого й американського бізнесу загалом. Надто як порівняти з тими заманливими й, на мій погляд, здебільшого фантомними економічними мегапроєктами, які малюють Путін і Дмітрієв, аби перетягнути й закріпити у своєму таборі Трампа. За інформацією The Wall Street Journal, ідеться насамперед про російські енергетичні ресурси, щодо яких виявляє інтерес відносно невелика група людей, до якої належать бізнесмени, близькі до родини президента (зокрема до його старшого сина) та його великі донори.

Саме бажання вивільнити руки для вирішення важливіших для себе проблем і перейти до побудови «світлого» економічного та політичного майбутнього з Росією спонукає Трампа домагатися якнайшвидшого «припинення» війни в Україні за будь-яких умов, зокрема й усупереч національним інтересам останньої. Тим часом він із задоволенням повторює, що за його президенства Україна не отримує від США ані долара. «Припинення» цієї війни має також зацементувати репутацію Трампа як усемогутнього миротворця й забезпечити отримання ним Нобелівської премії миру.

Трамп і його команда ігнорують той факт, що реалізація їхніх «мирних» ініціатив означатиме капітуляцію жертви агресії та винагородження агресора, а також може стати прелюдією до пан’європейської війни й позначитися на безпекових інтересах самих Сполучених Штатів. Несправедливий і крихкий «мир» без реальних гарантій безпеки для України стимулюватиме агресивність тих держав, які залишатимуться стратегічними конкурентами США.

Послаблення традиційних союзів. У перший рік своєї другої каденції Трамп продемонстрував готовність «динамітувати» всю систему міжнародних партнерств і альянсів США, коли він вважає, що саме така поведінка відповідає його особистим політичним інтересам. Головним об’єктом його атаки стали традиційні союзники США, з якими вони понад 80 років спільно розбудовували систему міжнародних відносин, що ґрунтувалася на певних правилах, забезпечувала відносну стабільність у світі й давала США змогу — з вигодою для себе — займати позиції глобального політичного та економічного лідера. В трампівській інтерпретації все виглядає навпаки: протягом усього цього часу так звані союзники задурно користувалися безпековою парасолькою та іншими послугами США, тож треба змінити цю ситуацію, яка суперечить інтересам Сполучених Штатів.

Головним засобом «відновлення справедливості» було обрано торговельні тарифи. Тарифні війни дестабілізували світову торгівлю й болюче вразили країни ЄС, які було зараховано до основних економічних конкурентів США. Такий підхід відповідає процесу деєвропеїзації зовнішньої політики й істотному зниженню місця Європи в ієрархії безпекових пріоритетів США: основним пріоритетом оголошено Західну півкулю, в якій Сполучені Штати мають бути абсолютним домінатором у дусі «доктрини Донро».

Стосовно НАТО США виходять із того, що до 2027 року європейці мають узяти на себе відповідальність за більшість неядерних військових спроможностей Альянсу. Якщо цього жорсткого терміну не буде дотримано, то Сполучені Штати загрожують припинити свою участь у деяких координаційних механізмах НАТО (Пентагон уже повідомив про наміри відкликати частину своїх представників, які беруть участь у роботі деяких структур Альянсу). Про закриття американської «ядерної парасольки» над Європою наразі не йдеться, але сумніви щодо реальної ваги натовської статті 5 посилилися, надто після гренландської епопеї, коли спричинена Трампом криза ледь не призвела до силового протистояння між США та їхніми європейськими союзниками.

Вочевидь, ми не станемо свідками колапсу НАТО. Останнім часом американські високопосадовці виявляють більшу обережність у висловах, а держсекретар США у виступі на Мюнхенський безпековій конференції навіть запевнив європейських союзників, що закінчення трансатлантичної ери «не є ні метою, ні бажанням» Сполучених Штатів. Утім, вимоги щодо істотного посилення європейської компоненти альянсу, ймовірно, залишаться навіть у разі зміни партійної приналежності президента США 2028 року. Здається, лідери європейських країн зрозуміли, що альтернативи посиленню їхньої відповідальності за власну безпеку немає. Це стосується і їхнього внеску у військову допомогу Україні.

Тиску з боку Трампа зазнали й інші союзники США — від Азійсько-Тихоокеанського регіону до Канади. «Старі друзі» вже почали шукати запасні варіанти, принаймні економічні, розвиваючи відносини з Китаєм та Індією.

Вихід із міжнародних організацій. У січні цього року США оголосили про початок виходу з 66 міжнародних організацій, які вони вважають «марнотратними, неефективними та шкідливими». Практичні наслідки цієї акції для кожної із зазначених інституцій іще треба оцінити, але зрозуміло, що вона була спричинена не стільки фрустрацією США стосовно їхньої неефективності, скільки тим, що міститься в іншій частині мотивації, де стверджується, що ці організації «становлять загрозу для суверенітету, свобод і процвітання» Сполучених Штатів й задорого їм обходяться. Якщо до цього додати вихід США із Всесвітньої організації охорони здоров’я, ЮНЕСКО, Ради ООН з прав людини та Паризької угоди про зміни клімату, то зрозуміло, що йдеться про продовження політичної лінії на підрив багатосторонньої дипломатії та міжнародної правової системи.

Можна очікувати, що перелік непотрібних для США організацій буде розширено. Натомість створено черговий мегалопроєкт Трампа у вигляді Ради миру, яка, судячи з її статуту, має реалізувати президентську амбіцію створити альтернативу Раді Безпеки ООН, де єдиним користувачем права вето буде він сам. Зворотний бік «медалі»: нехтування традиційним мультилатералізмом із боку США, залишення міжнародних організацій замість участі в їхньому радикальному реформуванні сприятиме посиленню політичного впливу Китаю.

Уперед до Pax Trumpiana. За рік нової каденції Трампа відбулася трансформація його передвиборчого неоізоляціонізму «Америки понад усе!» в бік «Америки понад усе!+», коли домінування США у світі є можливим і навіть бажаним за мінімізації ресурсних витрат і глобальної відповідальності та уникнення заангажованості у військові конфлікти з потужними суперниками. Так само дрейфували погляди трампосфери. Боротьбу з «вічними війнами» заступила побудова Pax Trumpiana — світу за Трампом. Правила існування в ньому визначатимуть великі гравці, такі як США, Китай, Росія та, можливо, інші держави, очолювані сильними лідерами, що їх поважає Трамп. Інші, слабші держави мають «знати своє місце» й вибудовувати поведінку залежно від інтересів та вимог «великих». По суті така модель світової політики означає повернення міжнародних відносин до стану ХІХ — початку ХХ століття, коли визначальною була виключно потуга.

Наступний крок — намагання Трампа змінити парадигму відносин із традиційними суперниками — Китаєм та Росією: від конкуренції до домовленостей і навіть співробітництва. Новий світовий порядок за Трампом передбачає таке: досягати угод між великими державами — і за потреби заплющувати очі, а не обмежувати амбіції одне одного. Ціною стабільності є визнання сфер впливу. Погляди лідера США на організацію міжнародних відносин майже тотожні поглядам його російського партнера, що уможливило появу «28 пунктів» Трампа. Водночас немає сумніву в тому, що «директором всесвіту» він вважає тільки себе, вимагаючи виявів пошани й покори як із боку союзників, так і опонентів.          

© 1994–2026 «ДЗЕРКАЛО ТИЖНЯ. УКРАЇНА»